Націоналізм нині не в моді – він поза законом. Ще кілька років тому я не могла подумати, що буду свідком «таких» подій. Ми на зламі двох світів, і хто зна, що далі чекає. Прокидатися з думкою, що десь та-а-м далеко і, водночас, так близько втілюються сценарії наймоторошніших фільмів про війну. Що сьогодні сховалося під терміном «війна»? Невже під цим таїться людська байдужість і бажання нажитися? Для когось це просто вигідний бізнес. Та й ми всі прекрасно знаємо для кого. Але зараз не про це. Прикро усвідомлювати, що при владі людина, якій точно начхати на національний дух. Нас прищемляють. Нас кидають під ноги. Нас виловлюють, мов диких псів. Де тепер свобода слова? Хмм.. а чи взагалі вона була?
Я з тих людей, які, до болю в серці, люблять свою країну, але ненавидять владу. Жити по-новому. І справді, зажили ми по-новому. Хтось роз’їжджає на дорогих автомобілях, а хтось ділиться останнім куснем хліба з побратимом, який загине через 3 години. Ми втрачаємо найкращих людей нашої країни.
Тисячі сімей отримали своїх братів, татусів, синів в цинковій домовині. Сотні з них отримали звання Героя посмертно. Найголовніше, що таким чином влада лише піариться. Ці награні співчуття, ці промови, які писали «придворные шуты» - викликає лише сміх. Сміх крізь сльози.
Прийшов час, коли не знаєш, де ворог, а де друг. Хто дійсно хоче допомогти, а хто лише заробити статки.
Ніхто не може сказати скільки ще триватиме це пекло. Ніхто не може бути впевненим, що лихо обійде стороною його домівку. То чому МИ настільки байдужі? Чому ми плачемо тільки тоді, коли це доторкнулося до нас? Я знаю, що таке відправляти на війну. Я знаю, що таке захлинаючись ридати в подушку. Я знаю, що таке мовчати, коли в голові лише - «повернися живим»…
Ми обрали не тих. Тим ж, в свою чергу, головне захистити себе. Забуваються і передвиборчі обіцянки. Скрізь брехня. Так і хочеться прокричати на увесь світ «ДОСИТЬ!». Досить нас нищити. Кидати під ноги…
Світ закриває очі на події в Україні. Ми відкриваємо очі на події в світі. Чесно кажучи, опускаються руки..але, дивлячись на наших воїнів, знову запалюється вогник надії в очах. Дякую Вам, найдорожчі, найкращі, найкоханіші..
Націоналізм нині не в моді – він поза законом..
І доки це триватиме?
