19. П'ЯТЕ ЖИТТЯ. Чорнобиль. Напередодні 3.
08.02.2016* 18:10
Зараз в моїй пам'яті не залишилась згадка про щось особливе в селі на Волині, інспекцію якого я виконував, навіть його назву забув. Пам'ятаю, що та робота була виконана дуже швидко і наприкінці її я сказав заступнику обласного архітектора, який всюди мене супроводжував,: "У мене є прохання до вас!"
Він посміхаючись подивився на мене і сказав:
"Я здогадуюсь про що мова буде іти"
"Хіба? Я заінтригований."
"То кажіть."
"Мій батько живе в Ківерцах, то можна хоча б на хвилин п'ятнадцять заскочити до нього? Хочу познайомити його зі старшою онукою."
"Можна. І це все?"
"Ні. Я знаю, що тут працює головою колгоспу мій двоюрідний брат..." - "Нарешті! А я все хотів запитати вас чи не родич ви Бориса Олексійовича Левчишина!"
"Ви знаєте його?"
"Ще б пак! Голова ради голів колгоспів області, член президії обкому партії, з великим іконостасом орденів і медалей, навіть два ордена Леніна має! Вельми відома особа! Заїдемо спочатку у Ківерці, а потім поїдемо на Маневицький район, хоча Годомичі, де ваш брат головує, знаходяться на півдорозі до райцентру."
Поїхали.
Адресу батька я знав, але спочатку заїхали до військкомату, бо там заступнику обласного архітектора було простіше розпитати як проїхати на цю адресу - "Там мій старий знайомий!" - і от автомашина зупинилася напроти паркану потрібного будинку.
Я вийшов із авто, сказав Оксані, моїй доньці, щоб вона почекала коли я її покличу, із тьохканням у серці підійшов до хвіртки.
Не встиг навіть торкнутися її, як з'явився мій батько. Я почав говорити: "Здрастуй, тату, я..." - та він мене перебив: "Ти чого сюди явився?"
У мене було таке враження, що мене несподівано вдарили під дихання.
"Ти чого сюди явився? Я не виховував тебе, хоча справно платив вам аліменти, то чого ти з'явився? Мені від тебе і від вас нічого не потрібно. Іди геть."
"Так я..."
Він повернувся спиною і пішов від мене, зайшов у хату.
В очах у мене було темно.
Пішов до машини, а в ній не витримав і заплакав. Шофер повільно почав їхати, донька тихо мені казала "Заспокойся, батьку", а заступник обласного архітектора здивовано сказав: "А ваш батько теж був членом обкому партії."
І ми поїхали в Годомичі.
По дорозі мій колега по фаху сказав: "Борис Олексійович теж дарунок! Ми з ним намучились, коли проектували та будували будинок правління колгоспу в його селі. Ми мене повинні зрозуміти: в селі вже сформований був центр, бо там розташувалася школа, сільрада та клуб, а він вирішив, що його контора буде на краю селі і настояв на своєму! Поближче до виробництва - до току та їдальні!"
Авто зупинилось біля двоповерхового будинку. Я сам зайшов у будинок і у когось на першому поверсі запитав: "Голова у себе?" - "Так. В кабінеті."
Піднявся на другий поверх і постукав у престижні на той час дерев'яні двері.
"Хто там грюкає? Чому грюкає? Заходь! До мене заходять без грюкання!"
Я зайшов у кабінет.
Напроти мене за великим столом з масою телефонів сидів міцний рудий чолов'яга в офіційному костюмі та при галстуку, якого я знав фактично тільки по фотокартці.
"Хто ви? Чого треба?"
"Я Віктор Левчишин."
"То і що? Я теж Левчишин!"
Я подумав: "Ну, все. І тут мене не визнають."
"Я тут з інспекцією, то вирішив заїхати до брата."
"І що? До якого брата?" - а самого очі грають бісом.
"Борисе, я твій брат,"
"Хіба?"
"Добре. Я помилився," - і я повернувся до дверей.
"Зупинись!"
Зупинився. Повернувся до нього.
"У батька був?"
"Був."
"І що? Вигнав?"
"Так."
"От гімно! Не переживай: він у мене пів будинку вкрав! Ти на чому приїхав?"
"Мене привіз заступник обласного архітектора. Зі мною моя донька Оксана."
"А-а, цей негідник. Пішли поздоровкаюсь з ним. І з небогою познайомлюсь! А твій батька вирішив, що ти хочеш пред'явити свої права на його майно. Все йому мало. Когут!"
"Яке майно? Навіщо воно мені? Ідіотизм!"
"Отож!"
Вийшли із будинку, підійшли до авто і Борис з виглядом та статурою головного командуючого поздоровкався з моїм колегою і сказав: "Мій брат і його донька залишаються тут, а ви можете їхати собі."
"Борисе! У нас квитки на Київ на завтра" - вигукнув я.
"Ну і що? Мій шофер відвезе вас на поїзд! Не переживай! Переночуєте у мене!"
Коли я забирав свої речі, то почув, як мій колега прошепотів: "Ну і фрукт!", а потім сказав мені: "То я радий, що ви так гарно зустрілися з братом!" - і посміхнувся.
Увечері ми трохи поговорили з Борисом. Я побачив його батька, рідного брата мого батька, якого Борис забрав до себе доживати. Його батько теж довгий час був головою колгоспу в рідному селі Олександрівка на Вінниччині. Наша мати говорила, що у Бориса була неймовірної доброти мати. Була.
Пригадали, як Борис закінчив 7 класів і приїхав до Києва поступати в річковий технікум, як я з ним ходив туди і досі цей будинок на Подолі, біля Червоної площі сприймаю як цей технікум, хоч там давно вже його нема, як Борис купив мені особисто кило огірків за 10 копійок і це мене вразило, як і самі огірки своєю свіжістю та розміром... Дивні згадки юнацтва. Борис був на 7 років старший за мене.
Пам'ятаю, що він до нас заїжджав після Армії - служив у Чирчику, пройшов офіцерські курси і у звані молодшого лейтенанту танкових військ демобілізувався. По дорозі додому заскочив до нас на півдня.
Бач! З того часу ми і не бачилися, а він став великою людиною - закінчив сільськогосподарський технікум, праця агрономом МТС, головування в колгоспах і нагороди... які просто так не давалися сільським.
Борис, Борис! На Подолі говорять з наголосом на першій голосній: БОрис! Досі згадую його зі щемом на серці, бо він, напевно, один із не багатьох, кого вбила Перебудова. Та про це, маю надію, я ще встигну розказати.
ID:
642293
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.02.2016 19:38:36
© дата внесення змiн: 08.02.2016 19:38:36
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
