Аліну сильно трясло. Довелось кілька разів її поправляти,щоб вона не впала з дивану. Я ж сидів в м’якому кріслі навпроти неї і мовчки чекав. Якби перед тим я не дав їй кілька крапель делірія, я б вирішив, що вона епілептик. Тоді я б знав, що робити, але не з делірієм. Пійло впливає по різному на кожного з нас. В тих кількостях, що їх вживаю я він смертельний, але в маленьких дозах він може викликати різні ефекти. Що зараз бачила, чи відчувала Аліна, я міг би лише здогадуватись. Вона мене не чутиме ще десь годину, тож я відкинув голову на спинку крісла і спробував задрімати. Виходило слабо, тож більшість часу я розглядав стелю в колишній квартирі Антона. Пам’ятаю, як ми познайомились з ним: він побачив, як ми з Марком врятували Карину. Антон розумний – до нього дійшло, що це не випадковість, тож він не проґавив свій момент познайомитись з нами. Чи може з Кариною, точно я сказати не міг. Але він знав потрібні слова, та методи зав’язати з нами контакт. Ми ж з Марком тоді зраділи: нарешті в нас з’явилась допомога. Нарешті хтось оцінив наші здібності.
Антон ж був гравцем. Гравцем з долею, оскільки карти його не цікавили, він грав з життям. Хтозна, може він і заразив цим нас. Йому не було діла до людей, він хотів надати змісту своїм авантюрам. Для нього все життя було просто полем, а ми фігурами що ходили рівно на стільки кроків, скільки чисел випало на кубиках. Це його й згубило. Йому було мало, він хотів піднімати ставки і життя нагадало йому, що він всього фігура, котра ходить рівно на стільки – скільки ходів йому відміряно.
***
За кілька років до
Я лежав на кушетці. Геральт сидів поруч і записував щось в свій блокнот. Мене це страшно злило, але Геральт всім своїм видом демонстрував свій поху*зм.
- Марко говорив, що ти втрачаєш свої здібності – врешті почав він.
- Марко взагалі до*уя лишнього говорить – не стримався я – і багато з того його не стосується.
- А ти думав, що робитимеш, коли перестанеш бачити смерті? – спитав той.
- Радітиму – не думаючи відповів я – можливо зроблю невеличку вечірку. Вас не запрошу.
- Тому що я проти того, щоб ти перестав бачити чужі смерті? – Геральт за звичкою поправив окуляри середнім пальцем.
- Тому що ви зануда, док. Ви не знаєте, що це таке…
- Не знаю – погодився Геральт – але раз в тебе це є, то чому б…
- Чому б що? – я відчув, як в мені закипав гнів – чому б мені не хотіти розвивати це. Я більше не можу покидати своє тіло і бачити чиюсь смерть.
Док промовчав. Він поглянув на мої вени. Ні, вони не були порізані. Кілька місяців назад, я вирішив піти з життя. А спосіб вибрав наркотичний, з великою кількістю галюцинацій. Щоб я не зрозумів, коли настане кінець. Але мабуть руки в мене ростуть не з того місця, раз нічого не вийшло, і все що я отримав це дикий відходняк і тріп.
- Давай те док – я першим порушив мовчанку – втирайте мені якусь ху*ню на зразок: велика сила, велика відповідальність…
- Гарно сказано – погодився док – хто сказав? Фрейд? Джон Локк? Руссо?
- Це було в мультику «Людина-павук».
Геральт закотив очі. Я вирішив, що якщо мені тяжко на цих сеансах, на яких настояла Карина, щоб я бува знову не накоїв дурниць, то нехай Геральту теж буде тяжко. Він мабуть проклинав мене за мою впертість. А може не за впертість – може він не розумів, чому моє прокляття (хоч він називав це вмінням) було саме в мене. З Марком то проблем не було, тоді він лишень починав свої ігри в Бога. Тоді він з готовністю йшов на контакт і шукав всі можливі способи прояву своєї сили. А от брат в нього дибіл і невдаха, що не знає, що робити з цим. Ба, він радо би спустив все в унітаз. Ще й злив би воду. Я розумів, як йому. Дивно, але вміння бачити смерть народжує вміння бачити життя. Бачити думки, та емоції людей. І я таємно вчився. Ось що було цікаво, а не дивитись як хтось розіб’ється. Я розумів, які відповіді на питання може отримати професор вивчивши причину, чому замість людини, котру ми врятували помирає хтось інший. Але якщо це означало залізти в мою голову, то я не збирався йому допомагати.
- Вам не здається, що ми вкотре марнуємо час? – запитав я.
- Так здається лише тобі – відповів Геральт.
***
Зараз
Аліна прокинулась. Я відчув це, тож також прокинувся. Вона мотала головою в усі боки, що здавалось шия її не витримає такого навантаження. Я не заважав їй – після такого треба прийти до тями.
- Скільки мене…
Вона замовкла. Скільки її що? Не було? Я ще зовсім недавно сам не знав, як підібрати питань.
- Що ти бачила? – запитав я.
Вона промовчала. Судячи з виразу обличчя картина була не з приємних. Може навіть гірше ніж в мене.
- Це не галюцинації, якщо в тебе виникли питання – я випередив її питання – і те, що ти бачила теж не було галюцинацією. Точніше не стовідсотковою галюцинацією.
- Я думала, що здурію – Аліна невпевнено підвелась.
- Знаю.
- Це і був той делірій, що його шукає Соколовський.
- Сподобався бачу – я криво всміхнувся – повторити не хочеш?
До Аліни лишень зараз дійшло, що сталось. Вона б кинулась на мене з кулаками за таке, але сили ще не прийшли до неї. Тож все, що їй залишилось, це сидіти на дивані.
- Всього кілька крапель – я пересів до неї – і ось воно, безумство. А тепер уяви, що Соколовський отримає кілька літрів…
- Це ж на все місто вистачить – жахнулась вона.
- Більше. Делірій так само небезпечний у вигляді випарів. А тепер уяви, що таких капель ти б випила не декілька, а трішки більше…
Аліну пересмикнуло, хоч вона і далі намагалась не показувати емоцій.
- Я знаю, що забагато прошу, коли говорю про довіру – обійняв її за плечі. Як можна змусити тебе довіряти нам, якщо ми тобі не довіряємо. Тож ми зробимо так – я дістав телефон і поставив перед нею – Делірій знаходиться тут. В цій квартирі. Ти знаєш, що з ним можна зробити, тож тепер все в твоїх руках. Можеш подзвонити Соколовському і розповісти де знайти те, що він хоче. Вибір за тобою.
Я встав і пішов на балкон. Аліна залишилась в кімнаті сама. Чомусь я подумав про Геральта. Старий хрич хотів показати мені більшу картину, ніж я бачив тоді. Жаль, що зрозумів я це занадто пізно, коли він вже давно в могилі. І зараз я роблю те саме. Чи впевнений я в ній? Ні, але вибір зроблений. Антон, як тобі такі ставки? – подумки запитав я.
Аліна вийшла до мене. Я питально глянув на це маленьке озлоблене вовченя. Вона дала мені телефон.
- Я роблю це не заради тебе, чи ще когось – сказала вона.
- Знаю.
- Він псих і я не хочу, щоб він використав це проти таких як я. Ти ж розумієш, що той маніяк, котрого ти шукаєш не самий гірший твій ворог.
- І це знаю…
Аліна довго дивилась мені в очі. Я не розумів цього погляду, але я знав, що для неї це важливо, тож погляд я не відводив.
- Я допоможу тобі – сказала вона – але тільки тобі. Бо твоєму брату я не довіряю.
- Він мудак – погодився з нею.
- Але з Соколовським ми вдвох не справимось – сказала вона.
- І не треба – всміхнувся я.
Вона питально глянула на мене. Я промовчав. Вона ж то не знала, що в Соколовського залишилось всього кілька днів.
ID:
647390
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.02.2016 19:17:13
© дата внесення змiн: 27.02.2016 19:17:13
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
