День - ніч,
ніч - день,
день - ніч:
У переливах
сонцесяйності благословень
і темряви прокльонів
Замкнулось видноколо
байдужих змигів Ока-Неба, що,
Як і за часів прощання з Авелем,
Все незворушно споглядає, як
По обличчях сполотнілих
віків
Кривавою
гримасою
сарказму пробігає
судома, просякнутої димом
жертвоприношень,
стежки,
Мета якої, від віків, — Голгофа...
Залізний поступ плоті,
зґвалтованої замахом на слово,
Залізний крок,
гартований на сходах клятвопереступів —
І плутається під ногами
зужитий, непотрібний світ
(а ти ж хотів його на себе зодягти,
неначе чисту сорочку передсмертну) —
Стежка...
Стежка...
Стежка...
Ти можеш розпочать свій шлях
Від брунькування березневої наснаги,
Мета якої — листопад;
Ти можеш розпочать свій шлях
Від зерня першого цілунку,
Мета якого — тління;
Ти, навіть, можеш розпочати шлях свій
Від подзвону розірваних кайданів,
Мета якого — безвихідь помсти:
Ніяк не оминути тобі стежки,
Уплетеної струмком кривавим
У вінок тернових літ,
Мета яких — Голгофа...
Якщо ж твоя молитва
глибиною в твоє життя,
Тоді і смерть твоя — лиш вічності цілунок,
Який спрозорить твоє тіло
до невидимості нетлінних слів:
Вростайте ж, здійняті до Бога руки,
Корінням молитов вростайте в небо —
Плоди нетлінних слів хай пожинає вічність...
