у погребі, де цвіль малює візерунки,
де зброджене вино і перепрілий дух,
де граються щурі і павуки у жмурки,
ослабле світло там, як тополиний пух
помітив я, увязнену в старому дзбані,
смарагдо-квітчану, сяйливу рідину,
це між полиць, як між століть рядами,
хтось, мов легенду, заховав весну
і вийняв я її із лона підземелля,
в руках вона тепліла, наче немовля,
гойдались сходи, танцювала стеля,
від захвату моя крутилась голова
із нею вийшов в день похмурий, сонний,
де час ледь сунеться - повільний сірий флот,
я дзбан поставив на широкім підвіконні,
іскристі вихори роїлись попід склом
а згодом шибку заснувала павутина -
зелена сіточка, промінчасті жилки,
і наче хтось всю сірість споловинив,
в старому ж дзигарі завелися пташки
увечері всі стіни стали гобеленом
хоч за вікном ще тріпотів безлистий час
весна ж цвіла -кімнатний мій ендемік-
і духмяніла, мов гірський трав'яний чай
опівночі дізнавсь я ще одну дивнину:
весна прийшла ця із міфічних днів,
сопілки щезників будили щогодини,
хор потерчат в кутку варганами бринів
чугайстри вогнище розводили на кухні,
і тіні предків відкидав добутий гас,
у ванній плюскались озерних пустищ духи,
примари в люстрі влаштували свій палац
книжки-метелики зліталися на маки,
які росли в химернім грунті килимів,
десантувались бедрики, як гайдамаки,
пливли в човнах поети морем слів
так вчився жити я з весною в парі,
її душі пізнав непосидючий лад,
їй, як і музиці, затісно у футлярі,
багнесь лишень зворушувать, звучать!
і зрісся я з її розмаяним повітрям,
чуттів метаморфозу вивчив потайну,
душевні тонкощі і внутрішні магніти,
і анатомію всіх меланхолій і задум
та ратом в'янути почав премилий щебет,
струмочки усмішок згубились у плачах,
"в чому моя вина ? в чому її потреба?",
питання юрмились довкіл по вечорах
вона всміхалась вранці трішки винувато,
вночі ж зривалася спітніла, ледь жива,
та врешті зміг я цю недугу розпізнати,
весну стомила вже гарячка мандрівна
в броню рішучості вдягнувсь одного ранку,
хоч серце квилило ще з чайками прощань,
я двері й вікна відчинив для полонянки,
в любові вчився я мистецтву відпускань
весна розходилась, як животворні кола,
всю землю стомлену збирала під крило,
її князівство стало справді неозорим,
лиш поруч мене її більше не було
та серце стужене не витерпіло болю,
із ребер вирвалось в швидкім потоці змін,
у небо кинулось наздоганяти долю,
немов повітряний черлений диво-змій
ось так душа й без серця залишилась,
три пори року збігли, наче і дарма,
та у вікно впливло смарагдове вітрило,
й ввійшла в будинок панночка струнка
"привіт, - шарілась.- ти мене згадаєш?"
сяйнула усмішка знайома вже така,
і світло рвалося із неї водограєм,
а моє серце виглядало з рюкзака
ступила крок і кинулась мені на шию,
заграли раптом грамофони орхідей,
протислось серце в реберну щілину,
впустило в вени семибарвну акварель
"я була в гостях брахманів й емірів,
вела мене свобода в Анди і Тайланд,
сюди ж вернулась знову, бо, повір, я
так прагну чашечку твого тепла"
і ось виблискує озерна скатертина,
голубить вікна черешневий цвіт,
свобода із теплом зійшлися воєдино,
долоні гріє нам Любові сонцеплід
10-24.03.2016
ID:
654268
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 24.03.2016 20:50:01
© дата внесення змiн: 24.03.2016 20:50:01
автор: Віталій Стецула
Вкажіть причину вашої скарги
|
