Я дихаю днями твоїх різнобарв'ям,
Змиваю серпанком утому із пліч.
Можливо, не ттеба тепер - віч-на-віч,
Як риба об лід - зі своїм рівноправ'ям
Я б'юся о стіни твойого терпіння.
Та вихід - зачинено, вихід - запаяний,
І вихід загублений: спинено маятник.
Лиш тіло в полоні оцього тремтіння,
Бо тіло не слухає натяки глузду!
І розум обабіч напружених нервів
Щось каже про спокій, про те, що я - стерво,
Про те, що закреслила всю нашу дружбу!
Не лізь - там напруга, не лізь - там заточено!
І що ж з мене сталось? Одна лиш вуглинка.
А дружба чи пристрасть - всього лиш цеглинка,
Водою твоєю на гостро проточена.
