все далі й далі
мчить земля від неба
за дюймом дюйм
за сантиметром сантиметр
ми лише так насправді живемо
все інше — лиш фантазії та спогади туманні
про кілометри й сотні, тисячі
щоденних тих телепортацій
твоїх мо піших, на колесах, чи мітлі
ну в смислі — літаку чи кораблі...
коли іще ти там,
де небу до землі так низько
і з ніг тебе ще не збиває,
що тут на ній буває дуже слизько
бо сльози
щоб тебе очистить
дуже близько
лиш натуральним бодіартом
мо на тиждень
синці на згадку
про те твоє космічне зіткнення
з землею
і не вбива ще
кіл гріха у твоє серце
оце усе…
в часи коли ще люди-ноги
навколо тебе лиш були
та зрідка із людьми-дітьми
за руку небо ще тримали
і час ще йшов тоді помалу
й тобі питалося про все
у мами «вже коли» й «коли»,
та «папа, де?», «чому?» «чому?»
і на гіганській й водночас
маленькій цій землі
ще не материки були
були лиш островки
де ти як вдома був
куди хотілося завжди
та непомітно так
все ближче й ближче
вже схиляється земля
й до твого неба...
25.12.2015
