Цього року Вишнева розливалася і затоплювала всі навколишні села. Такою ж затопленою Венецією здавалося село Краївці. Село це називалося так, бо розташовувалося на краю області, перед самим урвищем.
Цьогорічна повінь річки була посланням Божим, бо вже декілька років не відчувала ця земля живої води. Волами та бричками їздили люди в інші села, щоб набрати води, хоч напитися та їсти зварити. І нарешті відбулося.
Йшов дощ не день і не два, а Вишнева продовжувала затоплювати Краївці. Вже і худоба по коліна плавала, і огородину всю повимивало, і в хатах жити не можливо. Просили тоді вже люди засухи.
А в той час прийшов в село старець. Звідки прийшов, як і чого - ніхто не знав, бо говорив він тільки про повінь та про кінець світу. Люди сміялися і не вірили в його оповідки, бо жартівливо називали "кінцем світу" своє село перед величезним урвищем.
- Прийдуть інші люди, - говорив старець, - а ви помрете від води. Чи не бачите, що відбувається? Карають вас сили всевишні за гріхи. Матінка Земля позбавляється від шкідників, щоб розплодити нове покоління.
- Йди звідси! - кричали люди. - Ти ж диви, знайшов кінець світу! Від засухи не померли, а водою захлинемось.
- Дурні, не розумієте, що йдуть зміни. Світ змінюється, а ми йому не потрібні.
Побалакав так старець, поговорив, а через декілька днів зник. Ніхто й не знав, чи сам пішов, чи втопив хто. Жили люди, як і раніше, навіть вже не згадували старця, а вода прибувала. І вже, коли не видно було вікон, люди, чи то від паніки, чи то від розуму, думали про кінець світу. Через місяць села не стало, люди пішли у Вишневу. Йшли роки, повінь припинилася, дощ перестав, а на місці Краївців зазеленіли пагони. Пагони нової ери.
