-Татусю, рідний, сядь-но біля мене.
Погомоніть так хочеться за день.
Ти розкажи, чи вже трава зелена?
Чи вже дзвенять горобчики пісень?
Чи мої друзі грають у футбола
І вештаються в сонце й серед гроз
Іще, мій добрий, чом такий я хворий?
Чи буду жити? Й що воно лейкоз?-
Змахнув татусь сльозину непомітно.
-Так синку, надворі уже весна.
Твої товариші літають вітром,
І стриму їхній радості нема.
А ти, синочку, будеш завжди жити.
Іще гасатимеш полями й у лісах.
Хворобу ту зуміли породити
Людці, що загубили божий страх
У жадному захланні невтамовнім
Вони зривають із усього куш.
Набудували атомних жаровень
І вмив народ радіоційний душ.
І посипають трійкою землицю,
Висушують бездумно болота.
Вже страшно випити водиці із криниці,
Не ласувати фруктами й в свята.
Що можу, синку, ще тобі сказати?
Хоч і не я оте творив.
В твоїй біді я також винуватий
Що я мовчав, у дзвони не гатив.
Отак усі ми, наче переснули.
Байдужі до диявольських творінь.
Господь за нашу ситість у минулім
Карає бідами наступних поколінь.-
1991
