тепер, від цієї миті, я вже не маю жодного права здатись - скласти зброю, замінити броню на підбори та плаття.
хто сказав, що жінка не може боротись за те, аби бути поруч не з кимось, а саме з коханим мужчиною?
я зводжу довкола себе фортецю, я встановлюю сигналізацію,
я одягаю обручку на безіменний,
аби ніхто ніколи окрім тебе не посмів до мене торкатися..
моя гордість не дозволяє просити тебе про порятунок.. але ці кляті колабораціоністи-вірші, немов білі стяги, випорхують нетлями.
я намагаюсь не писати нічого зайвого - та чи можуть бути встановлені межі в поезії?
єдине, чого я найбільше в житті боюся, аби ти не промовив раптом:
"Вибачте, Алло Юріївно, але це востаннє, як ми з Вами бачимось.."
і що я тоді змушена буду робити? я завжди з тобою погоджуюсь, бо ж ти завжди, немов прокурор, маєш рацію.
я знаю також і те, що усі мої аргументи супроти твого слова - немов трояндові пелюстки супроти шквального вітру..
я готова миритись з твоїм мовчанням, я готова навіть сама все змовчувати,
але, будь ласка, не покидай мене тет-а-тет із спогадами -
вони, немовби терміти, зжеруть мене цілком і повністю,
не залишивши бодай ниточки..
