Коли довгий час п'єш, то алкоголь викликає звикання, коли довгий час не спиш, то приходить безсоння. А іноді – просто боїшся заснути, бо в мозок в'їлась думка, що, коли заснеш, то вже не прокинешся. Розум вимагає – Спати! А не спиться… Коли не спиться, то завжди, чомусь, думається… Думки, мов мурахи, лоскочуть мозок. Те кляте свербіння зводить з розуму, а сон все не йде…
Іноді мені закидають людиноненависництво. Хоча, насправді зовсім мало людей, яких я щиро ненавиджу. Мабуть, що й зовсім немає таких. Я люблю близьких мені людей, до інших мені просто все одно.
Ах-ах! Він таки людиноненависник! Прихований, латентний людиноненависник!
Зовсім ні. Хоча… хто ж мені повірить? Ну, хіба що, хтось захоче побачити в мені щось хороше. Бо, кажуть, що в кожній людині є щось хороше. Мабуть… Он, Адольф Алоїзович непогано малював, онопрієнку римував, кажуть, пристойно, а Чикатило, так той і, взагалі, відмінним сім'янином був, сина любив. Жаль, виконавець вироку не помітив у ньому хорошого, а то, дивись, тупа дев'ятиміліметрова куля, випущена з пістолета Макарова, не проломила б йому потиличну кістку, не продрилювала б мозок та не вилетіла б через рваний отвір у лобі, прихопивши по дорозі кісткові крихти, сіру мозкову речовину, перемішану з кров'ю у сіро-вишневі драглі.
Капець, яке довге речення, із стількома розділовими знаками, ще й неправильно розставленими, напевне. Але людина думає не реченнями, а образами і роз ділові знаки немають для думки ніякого значення.
Цікаво, їхні жертви, ну, ось цих – Онопрієнка, Чикатила, намагались розгледіти в них щось хороше?
Старий «бородатий» анекдот: «Що робити, коли вас гвалтують? Розслабитись і отримати максимум задоволення». Цікаво, автор (бо хтось же-таки їх придумує) пробував?
Я тварин люблю. Завжди любив. І тому найбільшим своїм гріхом вважаю те, що приймав участь у вбивстві собаки. В дитинстві ще. Група підліткав забила ногами старого приблудного пса. І я серед них. Всередині все протестувало, а я… Слабак… Щоб не стати слабаком в очах однолітків, став слабаком у своїх очах… На все життя. Тоді я тішив себе тим, що і копнув-то всього два рази (чи три?). Він так подивився на мене… Тужливо… Великі карі собачі очі. Мабуть, таким поглядом дивися Цезар на Брута. Але мені здається, що то мені в душу заглянув Бог. Іноді мені сняться ці очі і я не хочу, щоб вони снились. Де психологи? Де в біса психологи?! Вони все вміють пояснити.
Ах-ах! Його часто били в дитинстві. Ах-ах! Дитяча психіка, формування особистості… Закладення жорстокості, невмотивованої агресії, купа комплексів… До біса психологів! В дупу всіх психологів, психоаналітиків і психотерапевтів!
Я не став знущатися над слабшими та тваринами, не…
В мене свій кодекс честі, своя мораль, своя етика, своє тлумачення добра і зла, «білого», «чорного» та «сірого». В моїй моральності хвойда може бути чистішою за всіх святенників разом узятих, бо хто визначив межі добра і зла, гріха та праведності? Хто витлумачив поняття «нормальності»? По кому міряв, визначаючи? По собі?
І я міряю по собі… Тому й люблю тих, хто близький мені, а до інших – все одно…
І ще я люблю тварин…
Лише великі карі собачі очі… Аби не снились…
Р.S. І ще… Ми всі помремо…
P.P.S. Це був жарт. Тобто, так, таки помремо, але...
ID:
670926
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.06.2016 00:32:40
© дата внесення змiн: 08.06.2016 00:32:40
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|