Стала. В дзеркало дивлюся
Тай собі гадаю:
Що це, вправо я хилюся –
Плечко опускаю?
Сіла. В спогади втопилась.
Ти ж хіба ж не знаєш?
Мало жому наносилась?
Трави всі збираєш
Та мішком додому носиш –
На зиму ховаєш.
Скільки того? Капка з носа,
Як повисихає.
Зими довгі, страшні люті,
З снігом і з морозом.
- Як це жити? І як бути?
Дай же, Боже, розум.
Прости мене, Боже, бідну,
Не суди суворо. –
Відібрали землю рідну.
От, – краду на сором.
- Ходім, доню, по солому –
Гріх, я не перечу.
Лячно йти вночі одному
В люту холоднечу.
- Ти мене учила, мамо:
Не роби гидоту…
Що нехай те буде мало,
Але з свого поту.
- Гірко, доню, моя мила.
Серце сором крає.
А корова зголодніла –
З голоду здихає.
Як корова наша здохне,
То й ми поздихаєм.
Серце в «Родины» не тьохне.
Якось дочвалаєм …-
Наскубли в’язки соломи –
Аж пучки горіли
Тай пішли хутчіш додому,
Бо уже сіріло.
Завірюха завиває,
Куди йти, – не бачим,
Уже й сорому немає.
Йдемо й гірко плачем.
Того снігу – до коліна,
Ледве тягнем ноги.
Руки й спина – вже зомліли.
Дійшли до дороги.
Калатало серце в грудях
Від страху і втоми.
І не скажеш те на людях.
Вже. Нарешті. Вдома.
По стеблині зазбирали
В обійстю солому
І від страху вже не спали:
Що ж буде потому?
Виглядаю з-за фіранки,
Аж стукають зуби –
До обіду, аж від ранку.
Боже, що ж то буде?
На дорозі, недалеко,
Вже сторож з’явився.
Заглядав, немов лелека,
Бо слід загубився.
Походив, поматюкався
І назад вернувся.
На бариш він сподівався,
І ось так спіткнувся.
«Як не маєш чим платити,
То плати собою,
В казематі будеш гнити:
Полагодь зі мною!»
А скирти оті чорніли,
Згнивали до літа.
Ну а люди – щоб не сміли
Взяти «своє» з жита.
Кожен день із гучномовця
Язиком плескали:
Все це наше! – Й урядовці
Бариші збирали.
Отаке життя вдовицям…
Комунякам – сором.
Сумно, гірко подивиться,
Що було з народом.
Глитаї оті радянські
Все собі згрібали.
Все, що можна було взяти,
Скрізь позабирали.
Оголили Україну,
Голову побрили
І отруту їх зміїну
По землі розлили.
Знову множаться вдовиці,
І сироти плачуть.
Виють вражії вовчиці
І в них біси скачуть.
Тягне їх на Україну
Сльози умножати,
Неньку рідну солов’їну
Чоботом топтати.
Бо не мають де подіти
Бомби і гармати –
Поспішають вражі діти
Крівцю проливати.
Та як ви ж такі багаті
Та мудрії люди,
Робіть лад у своїй хаті
Та не лізьте всюди.
Не вбивайте та не цькуйте,
Не живіть брехнею,
І для воєн не працюйте,
Не тіштесь бронею.
Свої лапті підкували –
Підошви залізні,
Щоби знову збиткували,
Несли біди різні.
Гей, проснися, Україно,
Витри свої сльози!
Йди до Господа, дитино,
І Він допоможе!
Нехай блудні твої діти
Господа шукають,
Бо без Нього, як ті віти,
Всі позасихають.
Дай нам, Боже, спам’ятання, –
Виведи із блуду.
Я від вечора до рання
Прославляти буду.
Бо Ти, Боже, хочеш правди,
Пізнання, покори.
Милосердний, добрий завжди –
Ти рівняєш гори.
І всю велич їх і силу,
Могутність і славу
Робиш, наче жменька пилу
Бурі на забаву.
Хто ж то може сперечатись,
Господи, з Тобою
І бездумно величатись?
Вмиється сльозою.
Станьмо, браття Українці,
Разом всі – стіною.
І на Божій станьмо гілці
Буйною листвою.
Галина Яхневич.
ID:
677298
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 11.07.2016 00:52:55
© дата внесення змiн: 29.07.2016 18:41:59
автор: Тріумф
Вкажіть причину вашої скарги
|
