До бабусі у Карпати,
У сільську глибинку,
Перевіз на літо тато
Донечку Павлинку.
У столиці проживала
Героїня наша,
Там її всі називали:
Паша… Паша… Паша.
Так онучку стали звати
І бабуся з дідом,
Як вона до них в Карпати
Приїжджала літом.
А була в такому віці
Київська Павлина –
Вже ночами снилась дівці
Сильна половина.
Мала мрію за стрункого
Хлопця, наче клена,
Та на чатах баба строго:
Ти – ще зазелена!..
Баба також пильнувала
Власну господарку,
Бо із діда толку мало:
Заглядав у чарку.
Якось каже баба діду:
- Вижени, алкашу,
Бугая після обіду
На зелену пашу…
Як почула Паша-внучка,
Що та баба хоче –
Вилізли у неї рвучко
Аж на лоба очі.
І пустила гніву стріли,
Злякано-нервова:
- Геть ви, бабо, подуріли!
Що я вам – корова?
Й додала ще непривітно:
Я вже - не зелена!
Ось побачите: пустіть-но
Легеня до мене!