Нерідко ходила на берег, його чекала,
Де вітер холодний нещадно в обличчя бив.
Дивилась на те, як проміння на хвилях грало,
Тих самих хвилях, з якими навік він поплив.
І пінилось море, і зграї чайок злітали,
Їх крик їй нагадував радість колишніх днів,
А хвилі шуміли і знов раз у раз змивали
З пісчаного берега всі ланцюжки слідів.
Єдине кохання було десь за небокраєм,
Далеко від неї ставало таким чужим.
Вона відчувала - тривога в душі зростає,
Якби-то могла - полетіла би вмить за ним.
Її біля моря тримало одне лиш серце.
А вітер холодний свищав і летів удаль,
І мусив сказати, що він вже не повернеться -
Навіки його поховала морська вода...
Так вірно чекала беззоряними ночами,
Долаючи смуток від втрати і сірий сум.
Дивилася в простір засмученими очами,
Наповненими тягарем невідомих дум.
Нерідко ходила на берег, його чекала,
Їй вітер був вістником світлих щирих надій.
Те, що він вже давно на небі, вона не знала...
І досі не вмерла остання надія в ній.