Для мене було важливо завжди залишатися людиною. Я розуміла, що в мені присутній егоїзм і інші погані звички і вади. Знадобилося багато часу, щоб це визнати і зробити крок до змін.
Допомогти мені змінитися я попросила у Всевишнього. В Ньому я була впевнена на всі тисячу відсотків. Хоча не знала, що мене чекає. Але я знала, хто моя Сила. І не соромлюся прославляти мого Господа. Він мене ніколи не підводив. Його безмежна любов покриває усі печалі, рани і розчарування. Щоб зняти «розові окуляри», приземлитися і прозріти, мені довелося працювати в соціальній службі. Доводилося допомагати тяжкохворим людям. Найтяжче, коли у тебе на очах помирає людина, а ти нічим не можеш допомогти. Ніби помирає частина тебе. І ти уже не така. У тебе вже інший погляд на життя і на життєві цінності. Було неймовірно тяжко і навіть не один раз хотілося здатися і все покинути.
Але я пам’ятала для чого все це робиться.
Працювала я два роки. І коли зрозуміла, що цей урок пройдений – звільнилася. Тепер сміливо можу заявити, що не шкодую про такий етап в житті. Це було круто. Нам не посилається те, чого ми не зможемо пройти.
Потім я почала шукати нове місце роботи.
Одного разу мене запросили на співбесіду в одну компанію, я навіть не уявляла як навчання в тій компанії вплине на моє подальше життя. Як вплине на мене одна людина. А саме його очі. Погляд від якого не можливо було відвести очей. Я дивилася і не могла сказати навіть слова. Потім з’ясувалося, що ті очі бачили війну.
Очі не вміють брехати. Вони говорять набагато більше ніж слова.
Я не залишилася там працювати. Та мабуть, я просто не змогла б після всього пережитого сісти у чотирьох стінах того офісу. Знаючи наскільки життя швидкоплинне. Але ті очі я ще довго не зможу забути.
Дякую всім, хто попри всі ситуації, перешкоди і життєві випробування залишається людиною.
