Густішає в осіннім небі мла,
і колихкий туман тече сивезний
у ліс відтінку трощеного скла,
завмерлого неначе сон старезний.
По над усім жовтнева вагота
та зірка в небі – сирота самітня;
І пісня невловима вітру та,
що він ввібрав у листі та з коріння.
Вона як зойк, як ввірвана струна,
зліта у вись, та мерхне, як останній
заграви промінь, відгомін, луна,
та тоне, розчинившись у тумані –
володарі дощів, імли та хмар
осінніх тих, зодягнених у чорне,
та літніх, зорепадових примар,
що до грудей,
як найрідніших горне.
