Жила собі вербичка – маленька, з тонким стовбуром та коротким гіллям. Просить її земля-мати:
- Їж, пий! Даю тобі!
А вона:
- Ні-і-і!! Не хочу! Не буду!
- Чого вередуєш? Кому робиш зле? Хіба собі. Як не їстимеш і не питимеш, сили не матимеш, не виростеш. Отака маленька й залишишся назавжди. А можеш і всохнути.
- Так? Це правда? А як їстиму-питиму?
- То будеш такою, як дуб, що позаду тебе.
- Така ж велика і сильна? З таким міцним стовбуром і розлогим гіллям?
- Ну, може, не зовсім така. Бо в кожного дерева своя врода. Але сильнішою і більшою точно виростеш.
- Ну, тоді, їстиму-питиму, не вередуватиму.
- Домовились.
Верба втягнула в себе воду разом із поживними речовинами, що їх щедро дала земля-мати. З корінців по стовбурі побігла живильна рідина до гілок, листочків. Затріпотіли вони, заграли до сонця. За рік виросло деревце, зміцніло, гіллям обросло. Почали люди до верби підходити, милуватись нею, світлини робити на її фоні. Зраділа вербичка, нахилилась до землі-матері й мовила:
- Дякую тобі, нене, за науку й за харч твій.
- А я тобі за те, що послухала мене, їла-пила-росла, світові красу й користь принесла.
цікава казочка! Шкода, що мені в дитинстві
Так. Це для дитини, щоб їла гарно. 
