В одному невеличкому селі жив хлопчик Славко. Діти старалися триматися від нього осторонь, бо він завжди робив комусь кривду – то штовхне, то ніжку комусь підставить, то річ якусь в когось забере, а тоді ще й дражниться, втікає, хоче, щоб його доганяли. А як гримаси уміло корчив! Одним словом, задирака. Діти не беруть його до гурту, а йому кортить. Постоїть він озбоку, поспостерігає за ними, а тоді стане просити:
- Візьміть мене до гри. Я більше не буду нікого кривдити. Чесно!
Зм’якнуть серця в дітей, приймуть Славка до гурту. Та хіба йому вдасться довго витримати добрим бути? То вщипне, то по плечах вдарить, то кине комусь на голову черв’яка чи мурашку.
Якось діти не на жарт розсердились на хлопця й сказали йому:
- Більше до нас не підходь. Ти тепер для нас те саме, що дірка в бублику.
- Налякали! Ой, налякали! – закричав Славко. – Не хвилюйтеся! Обійдуся без вас!
Минув день, другий, третій пішов. Сумно хлопцеві зробилося без дітей.
- Може, забули минулі образи? – подумав. – Приймуть до гурту, як це й раніше було?
Підійшов до дітей. Вони грали в «Піжмурки».
- Можна мені з вами? – запитав.
Ніхто не відповів хлопцю. Славко повторив:
- Агов, до гурту візьмете? Я більше не буду вас кривдити. Слово даю!
І знову – тиша. Наче ніхто не чує слів Славка. Діти граються, спілкуються між собою, а на нього ніхто не звертає уваги. Боляче стало хлопцю. Постояв він з пів годинки та й пішов, куди очі глядять. Ноги завели його до лісу, що стояв за селом, в якому Славко проживав. Бродив по ньому хлопець, бродив, а тоді, побачивши пеньок, сів на нього, бо стомився. Заплакав голосно. Нікого ж поруч! Аж тут сивобородий дід надійшов з кошиком у руці, в якому гриби. Підійшов він до Славка.
- Що сталося, хлопче? – спитав. – Може, ти загубився? То я тебе виведу з лісу.
- Ні, не загубився я. Просто мені боляче. Діти не хочуть зі мною гратися.
- Чому?
- Я часто робив їм кривду.
- Але навіщо?
- Не знаю. Це мене забавляло.
- А ти не ніколи не пробував поставити себе на місце тих, кому зло чинив?
- Ні. Але, думаю, мені було б прикро.
- Добре, що ти це усвідомив. Ось що, хлопче, дам я тобі пораду. Якщо ти прислухаєшся до моїх слів, то все в твоєму житті переміниться на краще.
- Говоріть.
- Кожна зла думка, зле слово чи злий поступок лягають темною плямою на душу. Коли цих плям набирається багато, душа стає чорною-чорною, як ніч безмісячна, а людина – злою-злою, як вовк, який не їв тиждень. Таких людей (з чорною душею) бояться, їх ніхто не любить. Коли ж думки, слова та вчинки людини добрі, то душа в неї світиться сонцем, в очах горять зорі. З такими людьми приємно мати справу, до них тягнуться люди.
- У мене, мабуть, багато чорних плям.
- Не хвилюйся. Вони зникнуть, коли ти кожну людину, яку скривдив, перепросиш, зробиш для неї щось приємне.
- Я зрозумів. Дякую, дідусю.
- Радий, що зміг тобі допомогти, хлопче. Я вже буду виходити з лісу. А ти?
- Я теж.
Славко пішов за дідусем. Він пожвавішав, повеселішав. У нього з’явилася надія на те, що все в житті можна змінити, треба тільки дуже захотіти. Коли ліс лишився за плечима Славка, дідусь раптом зник – щойно був ось, говорив – і не стало, мов крізь землю провалився.
- Де ви, дідусю? Заховалися від мене?
- Ох-ох-ох! – зашуміло листячко дуба.
Славко кинув оком навсібіч – ніде нема старця. «А, може, це і справді був дід Ох, про якого колись мама йому читала, як він ще був маленьким? Бо чого ж би тоді листя кричало «ох-ох-ох»? Гм… Як захоче комусь розказати про подію, яка сьогодні з ним сталася в лісі, не повірять! А, може, й не було ніякого діда? Може його йому уява намалювала?» Тут листя знову заохкало. Славко присів. І тут у траві він побачив палицю – дідову палицю, ту, яку він тримав у руці, коли підійшов до Славка. «Був таки дід! Не уява це, диво!» - потвердив сам собі хлопець. Повертаючись додому, Славко роздумував над словами сивочолого старця (Оха!) і над тим, яку приємну річ він має зробити для кожного, кого образив. І таки придумав.
Коли прийшов додому, вимив усе взуття, яке стояло в коридорі. Потім навів порядок у своїй кімнаті. Сів на дивані, почав читати книжку, яку йому бабуся ще три місяці тому подарувала на день народження, а він тільки одну сторінку осилив. Мама дивилась на сина і не впізнавала його.
- Що це з ним? – думала.
- Матусю, тепер я так завжди робитиму, - сказав син, побачивши подив в очах неньки.
- Я рада, Славчику, рада, – мовила мама, усміхнулася й пішла на кухню, щоб приготувати дитині щось смачненьке.
Наступного дня хлопець поснідав, взяв свою улюблену іграшку – ведмедика, з яким ділив ліжко відколи себе пам’ятає, і вийшов у двір. Там гуляла Світлана (побачив з вікна її) зі своєю молодшою сестричкою Ніною.
- Світлано, - сказав Славко, - я приніс твоїй сестричці ведмедика. Я вже завеликий, щоб ним бавитись. Візьми, Ніно.
- Це такий розіграш?- на всяк випадок спитала Світлана.
- Ні, дарую від душі.
Дівчина обережно підійшла, взяла плюшевого ведмедя в руки. Глипнула на Славка. Той усміхнуся мило.
- Ну, то я побіг, у мене ще багато справ.
Нічого не сказала Світлана, тільки знизала плечима. Такого вона від хлопця не сподівалася. Славко побіг додому, взяв велосипед і махнув на ньому до Миколки, який жив на сусідній вулиці. Той саме виходив зі свого будинку.
- Привіт, Миколо. Хочеш покататися на моєму велосипеді?
- Ти прийшов сюди, щоб посміятися з мене?
- Ні, я справді хочу дати тобі велосипед, щоб ти покатався на ньому.
- Я зібрався йти до магазину.
- То їдь на велосипеді, швидше буде, а я тебе тут почекаю.
Микола підійшов, обережно взяв велосипед. Глянув на Славка. Той стояв смирно, глядів лагідно. Хлопець сів на велик і поїхав бічною доріжкою, якою люди ходили. Коли вернувся з магазину, віддав велосипед Славкові, подякував йому. Тут ще й інші хлопці підійшли. Він і їм дозволив покататися. По черзі їздили подвір’ям, тримаючи руль руками й «без рук», а Роман ще й на задньому колесі спробував провезтися. Вдалося йому це. Славко зааплодував йому. Обличчя хлопця засвітилося, мов щойно впущена монета. Діти дивилися на Славка і не могли зрозуміти, як із кривляки-забіяки зробився добряк-зичлив’як.
Після обіду хлопець зайшов у свій сад, нарвав яблук – великих, солодких, склав їх у відерце й пішов з ними на луг, де корів пастухи випасали. Його однолітки любили збиратися там у літню післяобідню пору. Світланка і Миколка, які прибігли туди ще до приходу Славка, розповіли іншим дітям про разючі зміни в поведінці хлопця-забіяки. Коли той прибув, всі дивились на нього, мов на диво.
- Ось, пригощайтеся. Для вас нарвав, - сказав Славко дітям і висипав яблука на траву.
- Беріть, беріть, - пролепетала Світлана, - він справді пригощає. Славко тепер добрий.
- Так, не бійтеся, - запевнив Микола.
Коли діти з’їли всі яблука, хтось із гурту вигукнув:
- Ну, що, Славку, відтепер і справді житимеш зі всіма в мирі?
- Ох! – вирвалось в хлопця (тут він враз згадав діда з лісу). - Звісно, що так.
- Тоді гайда бавитись з нами у «Квача», - кинув Микола. – Втікай. – Олег ловить.
Діти побігли. Славко на мить затримався. Він відчув, що йому враз стало так легко, мовби хто з його тіла витягнув кілька кілограмів, і так світло й тепло, ніби сонце вскочило до його грудей.
- Напевно, моя душа позбулася темних плям, - подумав хлопець, усміхнувся й побіг до гурту.
ID:
692300
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.10.2016 00:09:20
© дата внесення змiн: 01.05.2021 17:44:37
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
