«На край небосхилу, туманний скорботний,
Йшла ніч, набрякаючи зорями й тінями
А я, бородатий чаклун оповідок,
Слухав говірки каміння й рослин.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Тим, хто був поруч в серпні та вересні 2014 року.
Серед ночі степів
Кольору ряси старого монаха –
Учня спокійного Будди – дивака Гаутами
Я слухав слова звіробою,
Говірку кущів полину
І шепіт каміння – брил вапняку,
Уламків граніту – тоді,
Коли ніч вагітніла зорями,
Коли маятник
Хотілось зробити з уламків
Старої залізної смерті,
Що теж втомилася бути
І розсипалась – іржею,
Уламками криці.
Ноктюрн віщуна: так хотілось
Зазирнути у схованки Часу –
Кульгавого карлика,
Знати хотілось – кому який жереб
Випало. Що і для чого, зараз чи потім,
Кому і навіщо. Чи просто
Хотілося бути
Чи метеором згоріти –
Спалахом ночі степів,
А ніч наче гостя,
Була схожа на сцену
Страшної вистави,
І ми гомоніли – бо осінь.
Час одкровень, а не смерті.
І кожному – трохи епохи.
Шматочок.
Ми не помремо.
Ми наче зорі
У тьмі. Просто вічні.
Як Всесвіт.
Сподобалося, друже Артуре:
"Ми не помремо.
Ми наче зорі
У тьмі. Просто вічні.
Як Всесвіт."
Саме так - повністю підтримую Вашу філософію - бо все пісок часу під нашими ногами і мудрість зір на вічних небесах; Творець - скажи, як Тобі вдається мовчки насолоджуватися, як ми неквапно зростаємо серед осінньої ходи планетної ТИШІ?
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за ткий глибокий відгук і таке розуміння мого твору....
