|
За вікном лежить пухкий і білий, неначе вата сніг. Десь під вікном цвірінькнула синичка – вона прилетіла поласувати салом, щоб пережити ще одну темну і морозну ніч.
Вечоріє…
Як же рано взимку вечоріє, не встигло сонце на небокраї з’явитися, як вже котиться на захід.
Вимкнувши світло, підійшов до вікна. Дивлюся на вечірню метушню містян у дворі багатоповерхівки. Кожен кудись спішить по своїх справах – неначе мурахи у мурашнику.
Чомусь цього зимового казкового вечора, згадалось моє далеке, неначе та зірка на небосхилі, дитинство. А саме Різдво Христове і колядки.
Колядувати в місті я ходив лише по рідних і знайомих, але колядки були хоч і народні, але їх використовували абсолютно усі, від підлітків до дорослих, щось на кшталт:
«Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А без меду не така,
Дайте, тітко, п’ятака.
А п’ятак неважний,
Дайте руб бумажний.»
А мені хотілося вивчити щось особливе, що б не як усі…
Це були дев’яності роки, я тоді вже ходив до школи.
Одного разу перед зимовими канікулами пішов до шкільної бібліотеки і попросив знайти мені десь в підручниках з літератури колядку. На той час матеріалу такого змісту в пострадянській літературі було мало, але мені дали завітного підручника з такою колядкою:
«Ой, дивнеє народження Божого Сина:
Породила Ісуса Христа Діва Марія,
Породивши і сповивши, лягла
спочивать.-
Зіслав Господь три янголи
Христа доглядать,
Ой співали три янголи,
з неба летючи.
В ясну зорю оповивши, Христа несучи:
"Не жахайся, Божа Мати!
Це янгольський глас!
Приймай Дитя Рожденнеє
на руки при нас".
А янголи Божим духом ріки розлили.
Що ік Різдву Христовому сади
зацвіли,
Ой, зацвіло всяке дерево
й, усякії цвіти.-
Здивувались старі люди,
ще й малії діти.»
Я був дуже задоволений що знайшов цей текст, адже такого не було ні у кого.
Ця колядка вирізнялася з поміж інших своєю поетичністю і мелодійністю.
Одного разу нашу родину відсвяткувати Різдво запросив до себе знайомий панотець. Служив він Службу Божу в церкві Покрови Пресвятої Богородиці в селі Некрасове, що недалеко від гетьманської столиці України - міста Глухова.
Село влітку це як дівчина у вишиванці – вся така нарядна і красива, під вікнами квітнуть усіма кольорами веселки квіти, у садах вбираючи в себе сонячне проміння, зріють яблука і груші, росте городина.
Село взимку комусь може здатися пустим і похмурим, але це не так! Село взимку перетворюється на казкову країну. Білосніжною ковдрою вкрито все навкруги. Дерева замість осінніх жовтих сорочок, одягли розкішне біле вбрання. Засніжена красуня калина стоїть нахилившись мов зачарована дівчина, а збиті пташками ягоди червоніють на снігу неначе краплі крові.
А яка таємнича зимова ніч коли на небі повний місяць. Вийдеш за двері і видно неначе у день, а сніг переливається тисячами тьмяних вогників немов якийсь чарівник розкидав дорогоцінне каміння…
Після Служби Божої ми з сином панотця, зібралися йти колядувати.
Батьки нам влаштували своєрідний іспит, мовляв ми колядувати не вміємо.
Ми вийшли із хати постукали, зайшли до хати. Я розповів свою колядку, а Микола (син панотця) розповідав російське віншування:
«В вышине небесной
Много звёзд горит,
Но одна всех ярче
Радостью блестит.
То звезда Младенца
И Царя царей, -
В ясли Он положен
Матерью Своей.
И волхвы с востока
За Звездой идут,
И дары с любовью
Господу несут. Братья!
Поспешимте Господа принять,
Поспешим радушно
Хлеб и соль подать -
Он руками бедных
Этот хлеб возьмёт
И благословенье
Нам за то пошлёт.»
Батьки подякували нам і дозволили йти колядувати, але при умові, щоб до темна не ходили, бо село велике і по ночі не заблукали.
Ми були «добрими» колядниками, оскільки з собою нічого не взяли, ні торбинки, ні пакета, оскільки вважали, що нам будуть давати в цілому тільки гроші (як це прийнято в містах).
Вийшовши на довжелезну вулицю вирішили: що будемо йти спочатку по одній стороні вулиці, а потім по іншій.
Заходили ми в кожен двір. Спочатку лише трохи відчиняли хвіртку і заглядали на подвір’я, якщо собаки не було, чи вона була далеко від хвіртки прив’язана, то вже сміливо йшли до оселі і стукали у двері.
Село, не те що місто – нам відчиняли в кожній хаті і радо сприймали наші колядки.
За колядки нам давали хто на що гаразд був: горіхи, цукерки, печиво, пряники. Давали навіть сало.
Оскільки торбинку з собою ми не взяли, наші кармани вже не вміщали весь смачний скарб, що нам давали, а отже, коли в наступній хаті ми стали відмовлятися від запропонованих цукерок, господиня нам дала великий пакет, щоб ми туди складали наколядоване.
Так мало помалу ми просувались вулицею і вміст пакета все важчав. По дорозі нам зустрічалися інші ватаги колядників, вони вертали назад. Дійшовши до краю вулиці вже почало смеркатись. Треба повертатись додому.
Але ж у нас буда ще добра половина вулиці де ми ще не були. Пакет з наїдками був важкий! Він виявився майже повний, тому було вирішено повертатись додому.
До своєї хати ми зайшли лише тоді, коли на вулиці вже було зовсім темно.
Наколядоване ділили порівну. Спочатку треба було розкласти цукерки, печиво та інше по видах і сортах, а вже потім ділити надвоє. Наша кімната в ті хвилини походила на якусь скарбницю, де по купах, виблискуючи обгортками лежали цукерки щонайменше десяти сортів. Потроху ми поділили порівну все, що у нас було.
Панотець запропонував нам наступного вечора піти з ним по хатам з святковою Різдвяною молитвою, на що ми погодились.
Поміркувавши, батьки вирішили зробити нам різдвяну зірку, але крім білого паперу в будинку нічого не було, отже вирішили робити з нього. Вийшла проста восьмикутна біла зірка, яку ми прикрасили новорічною мішурою. Десь у дворі знайшли штахетину, вона слугувала нам за держак.
Наступного вечора ми зібралися в церковній сторожці. Це була невеличка хатка мазанка, з низькою стелею, яка була переобладнана під зимову церкву, куди віряни могли приходити взимку, оскільки по звичайних днях до церкви приходило не багато людей і витрачати дрова на велику церкву було не доцільно. Велику церкву топили на великі свята таке як Різдво, Водохреща і так далі.
Крім панотця, і мене з Миколою, прийшли декілька літніх жінок з церковного хору.
Думка про те, що ми просто проспіваємо молитву і підемо, здалася мені не цікавою, адже таке свято на дворі – треба зробити щось нове і цікаве. Тому я запропонував внести невеличкі зміни. Як заходимо до хати, спочатку я розповідаю свою колядку, потім панотець з хором творить молитву, а Микола вже закінчує дійство віншуванням.
Усі на це пристали, оскільки в наших віршованих рядках говорилося про малого Ісуса і Різдво.
(Усім відомо, що церква не добре ставиться до колядок у яких прославляли дайбозького бога Коляду)
Коли ми вийшли на дорогу, вже зовсім стемніло. Навкруги панувала темрява, а в небі мигтіли своїми вогниками зірки, через усе небо простягнувся чумацький шлях.
Дерева, густо вкриті снігом, своїми верхівками ніби підпирали небосхил. І хоча не було місяця, на вулиці не так вже і темно.
Скрізь вікна хатин на білий пухнастий сніг падає жовте світло ламп, мигтять різнокольоровими барвами гірлянди новорічних ялинок – село святкує.
Стукати нам не доводилось, оскільки панотець на святковій службі казав, що буде ходити з молитвою, то нас вже чекали. Так поступово пройшов і цей вечір. Додому ми повернулися дуже задоволені. Я розповідав батькам, що де бачив, де як і чим нас приймали. Для мене це була справжня пригода, адже я ніколи не колядував стільки…
На дворі зовсім стемніло, вже у вікно нічого не видно і щоб щось роздивитися, треба напружувати зір. Я заварюю собі чай з різнотрав’я: меліси, м’яти, чебрецю, декількох квітів липи і пари ягід шипшини.
Іду в кімнату і вмикаю «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Цей чудовий фільм переносить мене в той чудовий час, в те Різдво, в моє дитинство.
ID:
702554
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.11.2016 09:21:25
© дата внесення змiн: 24.11.2016 09:21:25
автор: kleshenko
Вкажіть причину вашої скарги
|
