Каліка Каламата Ча Каланала-Самадйутих
Капардіні Караласйа Карунамріта-Сагара…
Каліко, Матір Часу, Та, Хто сяє світлом вічності,
Плутанокоса та Жахливолика, Океан нектару співчуття…
(З молитви до Калі)
Тиша… Тиша, що розриває барабанні перетинки. Тиша, що поступово наповнюється шарудінням, шипінням, гулом, тихим свистом… Порожнеча, що заповнюється мікроскопічними прозорими кульками. Вони безладно рухаються і про щось перешіптуються. Про Сашка, мабуть. Якби він міг ще більше зфокусувати свій погляд, то, певне, розгледів би їх маленькі дрібненькі личка з кирпатими носиками. Вони косять на Сашка своїми дрібненькими очицями, а, коли перехоплюють його погляд, то ховають очки за пухнастими віями. Якби мали ручки, то ховали б і усмішки за ними, та ручок немає…
Сашко не спить – лежить з розплющеними очима. Голова не болить, лише в роті неприємний присмак. «А спати на цукрові не так уже й погано», - подумалось, - «Цікаво, котра зараз?» Стрілки «Командирських», що світилися в мороці складу холодними флуоресцентними іскорками показували шосту п’ятдесят.
- Я там яєшню посмажила з ковбасою, ходи, поснідаєш, - в дверях стояла Оксана.
Після однієї тільки думки про яєшню шлунок скрутило спазмом.
- Мені б вмитися…
- Умивальник в підсобці і… Там, на столі твій ланцюг,- Оксана нервово посмикала кінчик косинки, пов’язаної навколо шиї.
- Хочеш – собі забери, - буркнув Сашко.
Дюймовочка лише зло зиркнула у відповідь. «Для чого їй та безглузда косинка влітку?» - ліниво ворухнулась думка. « А-а-а… Синці…» - одразу ж наздогнала її наступна.
Самарканд довго тримав коротко стрижену потилицю під струменем прохолодної води – коли хочеш швидше прийти до тями, то мусиш потилицю охолодити. Самарканда «кумарило». Не стільки від похмілля, як від недосипу. Він пив, бувало, й більше, та спав після того лише три-чотири години. Не спалось чомусь. Закрив кран, повернувся на шурхіт – позаду, з рушником в руках стояла Оксана. Мовчки взяв простягнутий рушник, так само мовчки одяг на шию срібний ланцюжок.
- Де моя майка?
- Я випрала…
- Я просив?
- Ні, але…
- Гаразд… Дай пляшку пива і склянку…
- А снідати…
- Пива, склянку, а там – побачимо…
Пиво всотувалось в кожен м’яз, в кожну клітиночку, ніби довгоочікувана злива у спраглу розтріскану землю. І тіло із вдячністю приймало ту життєдайну вологу. Кожним кубічним сантиметром. Крапля за краплею. Пляшка спорожніла, апетит не прокидався… Сашко закурив. Його розморило, але швидка ейфорія була оманливою. Ні, голова не болітиме, в нього ніколи не боліла голова з похмілля. Так… Порожньо якось всередині. І пиво не здатне заповнити ту порожнечу.
А порожньо було не лише через похмілля. Ще вчора була… Тривога…Спогади… Напруженість… Спроба зняти ту напруженість алкоголем і сексом. Той секс, він, ніби і був спонтанним, але… Як тільки Дюймовочка запитала про шампанське – Сашко знав що саме так і буде, майже так, як і було. І алкоголь тут ні до чого, він був лише каталізатором, підштовхнув… Обох. Скинув маски, порвав завіси стримувань і заборон. І без того обоє хотіли цього, свідомо хотіли. Сашко – щоб сублімувати в тому дикому тваринному спарюванні всю свою злість, нервозність, прикрощі і промахи останніх років. Може, то була для нього така собі помста світові? Помста, знаряддям якої доля обрала цю мініатюрну дівчинку? А їй, Дюймовочці, для чого це було потрібно? Теж, мабуть, були причини.
Снідали мовчки. Самарканд випив ще сто п’ятдесят «Лимонної», Дюймовочка відмовилась – на роботі.
- Ти вдома була? – Самарканд лише тепер усвідомив, що на Оксані інший одяг.
- Так, мамі сказала, що на танцях була, спати в літній кухні лягла.
Та Сашка це не дуже цікавило.
- Владик де? – «Лимонна» зробила свою справу і Самарканд вже балансував на межі – продовжувати чи ні? А чому б і не продовжити? Чим ще тут можна зайнятись? Які в селі влітку розваги? Рибалка і «бухач». Рибалку Сашко так і не полюбив. А пити самому було западло.
- Я його попереду тебе розбудила – так і спав на столі. Мамі Любі здаватися пішов, так що скоро його не чекай, - Дюймовочка ніби прочитала думки.
- Ясно…
- Поснідав? Тепер – все. Хочеш пити – або забирай із собою, або он за столик сідай в залі.
Самарканд, хвилинку повагавшись, взяв пляшку і посунув у зал. Два казенних столики і по чотири стільчики біля кожного. Хлопець сів за той, що був ближче до нього. Але горілка залишилась незачепленою – взяв пару пива. Мовчки цідив його крізь зуби, курив… Знову цідив, знову курив. З колонок «Татушки» кричали: « Нас не догонят!» І Сашкові здавалося зараз, саме в цей момент, що і його не наздоженуть. Зрідка заходили покупці, щось купували, йшли. Дюймовочка гортала якийсь журнал і – ні пари з вуст. А про що говорити? Так, вони переспали. Мовчки, без освідчень у коханні, без обіцянок і зобов’язань.
Двері грюкнули і до магазину ввалилося троє підпилих чоловіків – двоє десь під сорок, а один приблизно Самаркандових років. Продовжуючи якусь розмову побігом зміряли Сашка, але він їх не дуже й зацікавив – ну, сидить пацан за столиком в одних спортивних штанах, пиво п’є. Загрози в ньому поки-що ніякої та й не в тій кондиції вони були, щоб з’ясовувати, хто такий і якого милого тут сидить. Взяли пляшку дешевої «Стрілецької», ковбаси, тюльки й хліба та й пішли. Один, той, що молодший, попрощавшись із товаришами, повернувся до Оксани:
- Ксюшка! Ксюшечка моя! Я заскучив за тобою! – він перехилився через прилавок, намагаючись поцілувати Дюймовочку.
- Віталику, знову випив?
- Та я чуть-чуть, з хлопцями… А це хто? Чого він тут? Чого на тебе дивиться? – відвідувач, видно, добряче «почутьчутькав» з хлопцями.
- Баби Марфи онук, погостювати приїхав, - спокійно відповіла Дюймовочка.
- А-а-а…Онук… А давай вип’ємо, онуче?
- Давай… Оксан, дай склянок і бутербродів зроби, - не відмовився Самарканд.
- А звідки ти знаєш, як її звати? – підозріло зміряв поглядом довготелесий незнайомець Сашка.
- Запитав – вона сказала. Ти пити хотів, здається?
- Ну… Давай, вип’ємо, за знайомство. Віталик! – довготелесий простяг правицю.
- Сашко.
Коли допили «Лимонну», Віталик вже добре вп’янів. Він вже жлуктав з пляшки пиво, воно двома тоненькими цівочками текло по підборіддю і зкапувало на груди.
- Саня! Братуха! Ти класний пацан! – розсипався він в компліментах на адресу Самарканда.
- Але Ксюха – моя дівчина і я на ній одружусь. І тобі я її не віддам!
І раптом Сашко сказав те, чого ніби й не збирався казати, саме вирвалось:
- Не віддаси, то продай її мені.
Довготелесий Віталик застиг із роззявленим ротом. Самарканд внутрішньо напружився, приготувавшись до удару. «Цікаво, куди битиме», - встиг подумати він. Але Віталик вчинив ще неочікуваніше, ніж Сашко:
- А продам!
- Пляшки вистачить?
- П’ять!
Самарканд підвівся і попрямував до прилавка. Дюймовочка увесь цей час дивилась телевізор, тому розмови не чула.
- Дай мені п’ять пляшок «Стрілецької»
Вже викладаючи пляшки на прилавок, Оксана поцікавилась:
- А навіщо стільки?
- Нареченому твоєму. Відкупне.
- За що? За те, щоб не чіпав тебе?
- За тебе, дурепо! За тебе! Він пропив тебе мені і тепер ти – вже моя!!! – Самарканд розреготався гомеричним сміхом, відкрив ногою двері і вийшов на вулицю. Звичайно, він вже не бачив, як Віталик бряхнувся зі стільця на бетонну підлогу та так і заснув, як Оксана важко опустилася на стілець, охопивши голову руками, а її худенькі плечі дрібно затремтіли і маленькі груденята кумедно підстрибували в такт схлипуванням.
Сашко не бачив цього всього. Він прямував до бабці Марфи, очі його теж заволокло вологою плівкою. Згадалася чомусь та ніч, ресторан в далекому райцентрі, та ніч, після якої він став Самаркандом. Перший його серйозний шрам, коли заточка, м’яко увійшовши в лівий бік, лише ковзнула по ребрах і вийшла під пахвою. Серця її колюче жало так і не знайшло. Перший шрам, перше усвідомлення, що якісь незнані боги тримають його для чогось іншого, ніж дурна смерть у брудному ресторані. Все знакове. І все – вперше.
Ні! Шрам був не першим… Перший – це той, коли він намагався перетяти собі вени…
Далі буде
ID:
708755
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.12.2016 09:00:23
© дата внесення змiн: 27.12.2016 09:07:12
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
