...нам не лише садочки милі,
і на батьківським небосхилі
були, і є, і будуть вічно -
зірки - митці непересічні...
Сьогодні б виповнилося 89 років Олегу Каравайчуку (28.12.1927, Київ – 13.06.2016, СПб)
Олег Каравайчук - з тих митців, яким доводиться померти, аби світ, нарешті, збагнув, визнав і офіційно проголосив їхню геніальність. За життя він також мав славу – але певну. Адже вирізнявся він екстравагантністю, ексцентричністю, провокативністю – і поведінки, і одягу, і мови; музична геніальність так не б’є в очі, як дивацькі капелюх, окуляри або зачіска.
Перехожі, які бачили його щодня на Васил’євському острові в Ленінграді, вважали чоловіка божевільним, деякі – навіть божевільним композитором. Але далеко не всі усвідомлювали, що саме цей дивак написав чудову музику до їхніх улюблених кінострічок.
Каравайчук – автор музики до щонайменше 150 художніх і документальних фільмів, в тому числі: «Алёша Птицын вырабатывает характер», «Два капитана», «Солдаты», «Под стук колёс», «Город зажигает огни», «День первый», «Поднятая целина», «Люблю тебя, жизнь!», «Никогда», «Город мастеров», «Короткие встречи», «Мама вышла замуж», «Люди земли и неба», «Внимание, цунами!», «Городской романс», «Секундомер», «Долгие проводы», «Чужие письма», «Шурочка», «Нога» і багатьох інших.
Олег Каравайчук також був піаністом-віртуозом і надзвичайно сміливим імпровізатором; кажуть, на іспиті в консерваторії він видав власну імпровізацію за твір Баха. Але як піаніст він був практично невідомий дуже довго: його перший публічний виступ на початку 60-х закінчився скандалом, і наступного разу він з’явився на сцені лише 1989 року.
Довго, надзвичайно довго Каравайчук жив відлюдником в центрі мегаполісу, ніби наслідуючи слова іншого видатного ленінградця: "Не выходи из комнаты, не совершай ошибку". Підстави були.
Пам’ятаєте, Бендер казав Кісі: «Жить в Советской России с такими ультрафиолетовыми волосами не рекомендуется»? - життя в СРСР таких диваків як Олег Каравайчук, мабуть, найкращим чином можна було позначити саме оцим: «не рекомендується» - і не заборона, і не дозвіл, таке собі, «оставлен в подозрении», як зазначали у виправдувальних вироках суди Російської імперії.
Каравайчук і був на підозрі – та підозрювати його в будь-чому, крім геніальності, мабуть, було справою марною. Так чи ні, але творчість Каравайчука понад три десятиліття не мала іншого шляху до публіки, крім кінематографа. – Це, справді, якась маячня, тим більш нелогічна, що творчий шлях Каравайчука розпочався своєрідним тріумфом перед головним слухачем-читачем-глядачем СРСР.
У віці 7 років Олег грав на концерті для самого Сталіна та вразив його так, що диктатор подарував дитині рояль. А може, саме сталінська ласка так вплинула на життя Каравайчука? Нагадаємо, що 1929 року, коли Олегові було 2 роки, його батька, київського скрипаля, заарештували, як це траплялося тоді з багатьма без жодних підстав.
Втім, в СРСР з пересічними та непересічними громадянами траплялися й набагато гірші та трагічніші випадки, ніж з Каравайчуком, - за дивним збігом обставин, якими так полюбляє рясніти історія, саме цього дня, 28 грудня, тільки 1973 року, в Парижі друком вийшла книга Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ". Звісно, Каравайчук міг творити, але... Хто може оцінити повною мірою чиїсь страждання? Тому просто приймемо на віру: якщо митцю завдавало мук відлучення від сцени - так воно і є, над ним - знущалися, можливо, у найбільш болючий для нього спосіб. Сам Каравайчук неодноразово стверджував, що музика для кіно - єдиний спосіб творчого існування, який йому дозволило КДБ.
...Так, дивак, скандаліст, провокатор, людина-епатаж, непередбачуваний, непересічний, геть не середньостатистичний, грає на концерті з торбинкою або наволочкою на голові – ну й що? Талант йому було відпущено такою мірою, що виправдовує всі ці загалом невинні дивацтва…
Олегу Каравайчуку присвятив оці рядки видатний сучасний поет України Александр Кабанов:
ПОД НАВОЛОЧКОЙ
Каравайчук проветривал рояль,
похожий на отрезанное ухо,
а за окном потрескивала сухо
неоновая вывеска «Халяль»,
он думал: «Что такое – валасухо,
зачем слова сливаются в печаль?»
Каравайчук, не поднимая век:
пил медленную водку из фужера,
и воздух, захмелевший от кошера,
вдыхал совсем другой – Каравайгек,
как Навои, лишенный Алишера,
и все таки, по прежнему, узбек.
Который аксакал и старожил,
а был ли мальчик киевский на свете,
отчалил в Питер, где побыть решил
волшебницей, старушкою в берете?
Он снял берет, он наволочку сшил,
надел ее на голову планете.
И я узрел ненадобность вещей,
и отзвучал фальшивый блеск эмали,
…а помнишь мы ходили без ушей,
и стекловату к ранам прижимали?
Послухайте музику Олега Каравайчука до стрічки «Короткие встречи» (режисер Кіра Муратова, Одеська кіностудія, 1967) – чудовий розвиток джазового стандарту When The Saints Go Marching In
28/12/2016