Морріган - кельтська триєдина богиня битви, богиня війни і смерті на полі бою. Вона була відома як Морріган, але в різних частинах вона була розділена на так званих Немен, Маха, і Бадб, кожна з них представляла різні аспекти бою. Ця верховна богиня війни символізувала місяць, який, згідно з уявленнями давніх народів, виник раніше сонця. Культ місяця супроводжувався магічними обрядами і кровожерними ритуалами. Її зображували одягненою у військові обладунки такою, що тримає в руці два списи. Її бойовий клич був гучним і грізним, наче крик десяти тисяч воїнів. Серед простих смертних, з'являлася або в своєму дійсному образі, або в своїх улюблених личинах - в образі чорної ворони або сірого ворона.
(знову не з «Вікіпедії»)
Цупкий, гладко виголений циган прямував до їхньої «шістки». Смаглява шкіра обличчя із синявою на місці ретельно виголеної щетини та чорніше найчорнішої ночі волосся до плечей, злегка хвилясте і зачесане назад, різко контрастували із білизною сорочки. Дивлячись на циганове волосся, блискуче і явно чимось намащене, Сашко пригадав фільм «Бріолін» із молодим Траволтою в головній ролі. Сашко любив такі фільми: американські мюзикли з рок-н-роллом – «Бріолін», «Плаксій Вокер», в якому знімався нікому тоді ще не відомий Джонні Депп… І ще фільми про часи «сухого закону» в штатах – «Одного разу в Америці», «Коттон-клуб»… А от культовий «Хрещений батько» йому щось не пішов – книжка краща. Хоча… «Сіцілієць» набагато краще «Хрещеного батька»…
Людина стільки встигає всього передумати за якусь дещицю секунди… Воно й не дивно. Думка – це набір нервових імпульсів, нервові імпульси – це імпульси електричної природи, а електричний струм – це потік заряджених частинок, швидкість якого дорівнює швидкості світла, що складає…
- Привіт! Хто з вас Загреб? – циган, схилившись у прочинене вікно перервав потік заряджених частинок Сашкового мозку і спрямував їх в іншому напрямку.
- То є я, - обізвався із заднього сидіння Ромчик.
Ромчик був тернополянином і полюбляв по-приколу коверкати мову подобою чи то галицьких чи то біс його знає, яких говірок.
- Я є Загреб, Рома Загреб, - повторив він і голосно розреготався. Загреб був веселуном і міг сміятися навіть без видимих причин.
- Без образ, пацани, вийдіть, нехай я ззаду сяду, - циган дружньо усміхнувся.
Як і очікував Сашко, верхні різці цигана прикрашали золоті «фікси». «Циган без золота – не циган…», - пригадалося. Так, сміючись, казала Рая, циганка-напівкровка. Гарненька чорнокоса смаглява дівчинка з великими телячими очима, обрамленими довгими пухнастими віями. Ех, Рає-Раєчко… Навіщо ти зіпсувала свої гарненькі гостренькі ікла золотими коронками? Бо циган без золота – не циган? Бо золото у циганки має бути скрізь, де тільки можна – у вухах, на шиї, на пальцях і в роті? Де ти зараз, Раєчко? Гойдаєш на руках дитину, а ще двоє тримаються за поділ твоєї спідниці? Сашко не знав напевне, та, мабуть, так і було… Рая і так, за циганськими мірками у дівках засиділась – у вісімнадцять ще незаміжньою була. Рано одружуються, рано і багато народжують, рано старіють…
Тим часом, Андрій з Маслюком неохоче вибрались із теплого черева автівки, а циган швиденько зайняв їх місце. Все відбулося швидко – смаглява рука з короткими міцними пальцями, що наїжачилися чорною щетиною, пірнула в непримітний, в зелено-чорну клітинку целофановий кульок і дістала звідти щільно перетягнутий скотчем не дуже габаритний пакунок. Простягаючи той пакунок Ромчикові, циган запитав:
- Перевіряти будете?
- Інструкцій таких не було, - посерйознішав Ромчик
Після цих слів він дістав з «бардачка» майже такий самий пакунок і віддав циганові.
- Ну, все пацани! Бувайте! – циган вже, було, прочинив дверцята, та, раптом знову присів і, поклавши Сашкові на плече руку, промовив:
- А ти – щасливчик!
- Ти про що? – не зрозумів хлопець.
- Та… Нічого… На лобі в тебе так написано, - почулося крізь регіт вже з вулиці.
- Придурок, - неголосно прокоментував Сашко.
- Додому? – це вже адресувалося Загребові.
- Додому… От тільки… Заїдемо десь перекусимо.
Андрій з Маслюком сиділи вже на задньому сидінні.
Ось тут і почалась смуга невезіння. Одне кафе було зачинене на ремонт. Інше виявилось якимось дитячим кафе «Буратіно», в якому можна було хіба-що поласувати тістечками, якимись… не дуже свіжими та випити «Коли» чи соку місцевого виробництва. Усміхнена офіціантка порадила:
- Зараз вже п’ята по обіді. В ресторан під’їдьте. Він якраз о п’ятій відчиняється.
Ресторан з промовистою назвою «Ресторан» був убогим і зачуханим, як зовні, так і зсередини. Оформлення - у стилі «хрінзна що». На стінах – чоловіки із мужніми обличчями з молотками в руках та грудасті дівчата із серпами. Суміш футуризму, як у Маяковського (він, взагалі-то, художником був) та соцреалізму. Важкі дубові столи, як у корчмі – натяк на «етно» і такі ж лави. Тріщини в підлоговій плитці забиті брудом.
Відвідувачів було небагато, на незнайомців уваги ніхто не звернув і вони зайняли столик в окремій кабінці. Загреб забився в куток – так йому зручніше було проглядати увесь зал і вхід, Сашко впав на лаву поруч, а Маслюк з Андрієм розташувалися навпроти. Загреб був найстаршим серед них та найдосвідченішим. Середнього зросту блондин із рідіючим, незважаючи на свої двадцять три, волоссям. І так некрасиве, навіть за чоловічими мірками, обличчя з гачкуватим носом та тонкими нервовими губами від лівого вуха до самого підборіддя перетинав потворний грубий рубець. Злегка витрішкуваті сірі бляклі очі, здавалося, пропалювали співрозмовника своїм поглядом наскрізь. Мало хто знав, що Загреб – то його справжнє прізвище, а не «погонялово». Той рідкісний випадок, коли й голову ламати не потрібно, щоб придумати прізвисько. Хоча, насправді, голови над тим не дуже й ламаються. Прізвиська виникають спонтанно. Ляпнув хтось по-п’янці – Маслюк, не змігши вимовити важким язиком «Москалюк», і ось – на тобі! Будеш ти, можливо, й до скону Маслюком. Глянув хтось на Юру Півнюка, згадав при цьому ілюстрацію Дерегуса до «Тараса Бульби», ту, де юнак із м’якеньким пушком вусів під носом та замріяним поглядом, і маєш – Андрій! Прізвисько стає другим ім’ям, хтось не пам’ятає, хтось і зовсім не знає, як тебе звати по-справжньому. Та і ти вже, знайомлячись, за звичкою називаєш прізвисько.
Загреб хоч і поводився трохи зверхньо, але якось тяжів до Сашка. Можливо тому, що той служив. Правда, Сашка через півроку служби комісували та то вже таке. Тим більше, подейкували, що комісували його за «серйозними» статтями – чи то «7Б»*, чи то – «4Б»**. Сам Сашко цього і не підтверджував, і не спростовував. Та його, власне, й не запитували. А сам він нікому й не збирався пояснювати, що комісували його через банальну плоскостопість, а ще через те, що під час якоїсь чергової перевірки особових справ з’ясувалось, що призваний він був якраз за півроку до того, як йому мало виповнитись вісімнадцять. Але це вже було вдома, в рідному військоматі, коли Сашка, як підданого іншої держави, відправили із Самаркандської «учебки» додому.
Сам Загреб «відтрубив» майже три роки на базі Камрань у Південному В’єтнамі і полюбляв розповідати про свою службу в тих екзотичних краях. Що в його розповідях було правдою, а що – відвертою брехнею ніхто не знав і не брався перевіряти, та і не зміг би, навіть за дуже великого бажання.
До столика підійшла насуплена, але симпатична офіціантка років вісімнадцяти. За тих кілька секунд, поки вона почала говорити, Сашко встиг прискіпливим поглядом оцінити її – симпатичне чисте обличчя з мінімумом косметики, трішки блідувате, прямий, правильної форми ніс, темно-сірі очі, гарно окреслений рот гарний вигин шиї, вузькі плечі. Під яскраво-блакитною, із яскравим написом «Chanel», футболкою – груди другого розміру. В стегнах – не надто широка і не надто вузька. Під білим чистим фартушком – джинсова спідничка і, обтягнуті чорними лосинами, стрункі довгі ноги. Ні, Сашко не відчував до офіціантки сексуального потягу, не «роздягав» її очима. Просто така вже, видно, чоловіча натура – розглядати жінок, оцінюючи за примітивними критеріями – «подобається-не подобається», «ліг би з нею – не ліг би». Характер, психологічна сумісність – все це десь на задвірках свідомості. Жоден чоловік ніколи не думає про те, чи лягла б вона з ним. Якби хто, власне, запитав у Сашка, якого типу жінки йому подобаються, то, певне, увів би його цим запитанням у стан ступору. Одне лише він міг сказати точно – не блондинки. А далі… Далі було важкувато. Ні розмір бюста, ні стрункість не мали якогось визначального значення. Сашко звертав увагу на якісь такі дрібниці, про які ніхто й не подумав би – пропорційність долонь, розмір та форма нігтів, ступні. Іноді витончена, як то кажуть – класична, мальована краса не справляла на нього зовсім ніякого враження. Так, бачив, що красиво, але… Жодна струночка всередині не вібрувала. Зрештою, Снігова королева чи Фея Моргана теж були красивими жінками. А інколи… Те, що інші чи навіть самі дівчата вважали недоліками, якась невеличка, ледь помітна неправильність, особливість, майже доводила його до сказу своєю… Сексапільністю…
Офіціантка всунула руку в кишеню на фартушку і дістала звідти… О, боги! Вона дістала звідти маленького блокнотика та олівця. Сашко із Загребом, поглянувши один на одного, розреготалися. Офіціантка, Маслюк та Андрій здивовано дивились на них. Паузу перервала офіціантка:
- Що смішного?
- О, вибачте, панянко. Пан просто щиро подивований, що панянка має нотатника та олівця, - почав блазнювати у своєму стилі Ромчик.
- Що замовляти будете?
Загреб перестав сміятися:
- Пиво є?
- Так – «Жигулівське», «Ячмінний колос» і баночне «Gösser».
- Тоді… П’ятсот горілки і…, - Загреб щось собі поміркував, - І шість «Gösserа».
- Умгу… - записала у нотатник дівчина, - А закушувати чим будете?
- Пивом! – майже хором викрикнули втрьох – Маслюк промовчав.
І знову регіт. А офіціантка вже починала злитись:
- Я серйозно запитую!
- Так і ми серйозно! – не вгавав Ромчик.
- Час втрачаємо, - нагадав Сашко, а потім звернувся до дівчини:
- Дайте меню, будь ласка.
- А в нас нема… - вона знітилась і почервоніла.
- Добре, що з гарячого? М’ясо якесь… - вже спокійно запитав Загреб.
- Шашлик, ковбаса домашня і… І все.
- Капець, бля! Та… Воно й не дивно – ресторан «Ресторан»… - зітхнув Загреб.
- Гаразд. Давай по шашлику, ковбаси наріж грамів триста і по салатику якомусь… Овочевому… Салати хоч є?
Офіціантка ствердно кивнула:
- Так… Є… З Капусти…
- І не сумнівався, блін! Давай…
- Ще пляшку мінералки, – додав Сашко, бо ж був за кермом.
- Шашлик чекати треба… Хвилин двадцять…
- Та ми в курсі, - буркнув незадоволений Загреб, - Неси поки, що є…
Горілка з пивом ще більше розв’язали Загребові язика – він знову почав розповідати свої байки про службу в Камрані, не забуваючи при цьому оглядати зал своїми виряченими очима. Андрій, як завжди, мовчки випивав та закушував. Маслюк нив час від часу:
- Ну нафіга був цей ресторан? Купили б щось на трасі… Поїхали вже… Та скільки можна сидіти? От зараз ще влипнемо кудись…
Врешті, Загреб не витримав і кинув різко:
- Закрийся! Накаркай мені ще, придурку!
Ображений Маслюк замовк і засопів своїм довгим м’ясистим носом. Андрій лише усміхнувся у вуса, а Сашко, енергійно жуючи жорсткий шматок м’яса, додав:
– Дійсно, скільки можна? Якого милого ти взагалі з нами поїхав?
Маслюк глянув на Сашка вбивчим поглядом і засопів ще дужче. Він був добрячим гевалом за метр вісімдесят зростом і вагою десь до центнера, але страшенним боягузом. Та чого там – сциклом. Хтозна, чому він і справді підписався на цю роботу? Мабуть, вроджена жадібність до папірців, які називаються грошовими знаками перемогла страх. Хоча… Загребові із Сашком платили ледь не вдвічі більше. Неозброєним оком було помітно, що Маслюк нервує – долоні спітніли, великі відстовбурчені вуха стали брунатного кольору, кінчик носа кумедно смикався. Взагалі, його обличчя було досить кумедним. Кожен, хто бачив це обличчя вперше, не міг стримати усмішки. Сашко частенько розповідав в компанії, що одного разу Маслюка побачив київський художник Радна Сахалтуєв і намалював з нього одного з героїв мультика «Пригоди капітана Врунгеля» - агента Нуль Нуль Ікс. Звичайно, це було брехнею, але всі, хто чув, одразу ж зауважували схожість.
Крім кількох окремих кабінок в залі був лише один але довжелезний стіл із лавами по обидва боки. За ним вже починали невеликими зграйками гуртуватися відвідувачі. Одна з таких зграйок – чоловік на шість була якраз навпроти їхньої кабінки. Молоді пацики – від вісімнадцяти до двадцяти п’яти. Час від часу вони, перешіптуючись, поглядали в бік кабінки. Один з них піднявся і, нахабно посміхаючись, попрямував у бік приїжджих. Загреб штурхнув Сашка ліктем і шепнув:
- Візьми про всяк випадок, може, й не знадобиться.
Під столом у його, простягнутій до Сашка долоні, була «викидуха» - ніж з викидним лезом. Сашкові спітнілі і тремтячі пальці торкнулись гарячої різнокольорової слюди і «викидуха» пірнула в кишеню куртки. Йому зовсім не хотілося ніяких «всяких» випадків. Не треба «всяких» випадків у цьому красивому, але такому чужому прикордонному містечку. «Під ложечкою» засмоктало і захотілося випити. Але ж не можна – за кермом.
- Пацани! Бачу, ви не місцеві? – кремезний «мєстний» з фарбованою пергідролем чуприною, все ще нахабновишкірюючи великі міцні зуби, впритул розглядав їх своїми близько і глибоко, мов у поросяти, посадженими очицями.
- Та так, проїздом, - вдавано спокійним голосом відповів Загреб.
- То, може, підсядете до нас та познайомимось?
- Та ми, ніби спішимо…
- Пару хвилин буквально… По «соточці» накотимо…
- Ну добре… Недовго хіба що, - погодився Загреб, особливо «бурувати» в чужому місті не було сенсу – собі дорожче.
А «мєстні» виявились нормальними пацанами. Рідкість… Пацанам просто хотілося розширити компанію. Все йшло тихо і гладко. Хвилин десять. А потім… Потім час сповільнився, сповільнився у два, а, може, й чотири рази. І стало тихо-тихо… Сашко бачив, що люди щось говорять, відкривають роти, та звуків не чув. Лише гучне плямкання, ніби величезні краплі гучно капають з крана у дзвінку металеву раковину. Ось Андрій підводиться, щоб вийти з-за столу. Він повернутий спиною до виходу з кухні і не бачить, як залою біжить офіціантка із тацею. Андрієва нога повільно перевалюється через лаву, корпус повертається і Андрієве плече зустрічається з тацею. Таця виривається з рук офіціантки, вона широко розплющує очі і розкриває рот в гучному «Ой!». Сашко не чує того вигуку – читає по губах. Салат в одній із тарілок починає жити своїм, окремим від всього іншого життям. Він, маленькою капустяно-морквяною купкою, опускається на груди кремезного відвідувача і повільно сповзає додолу, залишаючи по собі брудний слід. Відвідувач підводиться, робить крок у напрямку Андрія, одночасно відводячи назад праве плече і збираючи товсті пальці в кулак. Ось кулак, по крутій траєкторії прямує до своєї цілі. Його ціль – усміхнене Андрієве обличчя. Бемц! І кадри знову пришвидшились, може, й занадто – Андрій лантухом падає, чіпляючи по дорозі ще когось рукою, потім підводиться навкарачки і трусить головою. Звуки теж повертаються в повному об’ємі, оглушуючи Сашка. Йому здається, що він потрапив у самий епіцентр хаосу, з якого колись утворився всесвіт. Великий вибух – ось воно! За якихось секунд п’ять-десять у залі вибухає масова бійка. Б’ються всі з усіма. Дівчинка-офіціантка так і стоїть посеред зали. Вона вже заплющила очі і верещить, зіщулившись. Із заціпеніння Сашка виводить крик Загреба:
- На вихід, бл..дь! Швидко!
Загреб, перестрибнувши через стіл, допомагає підвестися Андрієві, і вони, разом з Маслюком, що приєднався до них, пробираються до виходу, петляючи, ніби лижники на слаломі. А Сашкові вже ніяк стрибати через стіл, бо потрапить в саму гущу бійки і він стрибнув на стіл. Стіл – це найкоротший шлях до виходу. Шість чи вісім метрів, кілька стрибків, без перешкод, бо тарілки-пляшки-склянки – це не перешкоди. А пробіг всього лише три чи чотири кроки – чиясь дужа рука смикнула Сашка за ногу і скинула на підлогу. Падаючи, він боляче вдарився бровою. Коли підвівся, то шлях до виходу вже був відрізаний. Маслюк з Андрієм вже виходили, Загреб, зціпивши зуби дивився на нього через плече своїми виряченими, мов у рака очима…
Біль, образа ( «Кинули!»), відчай… В голові крутилась дурновата пісенька: « И не узнает молодая, какой у парня был конец…». В очах на мить потемніло, тихенько клацнула «викидуха».
- С..ки! Бл..ді! Всіх нах… порубаю!!! Самарка-а-анд! – Сашко кинувся вперед, з перекошеним обличчям, дико витріщеними очима.
Та сильний удар в лівий бік перекинув його на стіл. Хлопець миттю підвівся, викрутившись вужем і побачив свого кривдника – той лежав на підлозі, в правиці була затиснута «заточка», сталева «швайка», якою, зазвичай, ріжуть свиней. Над ним з розбитою пляшкою від шампанського в руці стояв Загреб. На шляху до виходу утворився маленький просвіт, щілина між тілами. Сашко кинувся до неї так, як потопельник кидається до ополонки, яку раптово побачив у товщі льоду…
- Саня, газ! – це кричав Загреб. Але Сашка не треба було підганяти. За якихось дві-три хвилини «шістка», ревучи і петляючи, вже вирвалась на трасу. Містечко залишалось позаду. Таке затишне і гарне, але таке чуже…
За кілька хвилин шок минув і Сашко відчув, спочатку, що лівий бік гарячий і мокрий, а потім… Біль скрутив його в три погибелі. Загреб оглянув рану, наклав тимчасову пов'язку і пересів за кермо. В сусідньому райцентрі знайшли аптеку… Спирт, пеніцилін, стрептоцид, бинти… І все заради двох ледь помітних дірочок у шкірі. Додому повернулись вже вранці. Загреб, Андрій, Маслюк і… Самарканд.
***
Самарканд сидів, спершись спиною на вербу. На лівому боку було два маленьких рубчики…
«Чому ж все-таки?», - подумав він.
*4Б – стаття, за якою комісували з Радянської Армії – наркоманія та алкоголізм
**7Б – психічні відхилення.
Далі буде.
ID:
709763
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.01.2017 03:43:32
© дата внесення змiн: 02.01.2017 03:43:32
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
