«Мені більше не шкода себе
Не описати тортури мовчання…»
(Гійом Аполлінер)
Ось що я подумав, подивившись фільм Джима Джармуша «Виживуть тільки закохані» (англ. – Jim Jarmusch «Only Lovers Left Alive») (2013). Саме такий заголовок есею склався сам собою – як складаються кубики в дитячій забавці. Я не перестаю дивуватися окремим феноменам в кіно – має на увазі митців. Інколи сотворить людина геніальне кіно, а потім все – сірість. Тут же потік геніальних картин – одна геніальніша іншої. І всі різнопланові, різні і по змісту, і по атмосферності. Я вже мовчу про позавербальний зміст і системи символів. Коли Джим Джармуш зняв «Мрець» у 1995 році, і всім стало ясно, що з’явився новий гральний режисер, я подумав: «Все. Нічого геніальнішого він зняти не зможе. Бо це вершина. Не тільки його власна. Але і кіно взагалі. Далі буде тільки вечір. І в нього, як творця, і для кіно взагалі. Вечір і сутінки…» Як я помилявся! Одна за одною пішли геніальні картини про рівень «шедевральності» кожної з яких можна сперечатися нескінченно: «Пес-привид: шлях самурая» (1999), «Кава і цигарки» (2003), «Зламані квіти» (2005), «Межі контролю» (2008) і, нарешті, «Виживуть тільки закохані». У цьому фільмі старина Джим перевершив самого себе. Зауважте рік: 2013. У фільмі нотою крізь всю картину звучить передчуття апокаліпсису. Апокаліпсису мистецтва, культури, людяності. Саме людство проіснує ще не одну тисячу років. Правий був старий алкоголік Хайям: «Ми підемо без сліду: ні імен, ні прикмет, а цей світ проіснує ще тисячі літ…» А от культура…. А от людяність… 1913 рік був роком вищого злету культури модернізму, потім все – катастрофа, апокаліпсис, самознищення людства. 2013 рік – рівно через сто років – все повторив: теж вищий злет культури, тільки культури постмодернізму. А потім апокаліпсис, катастрофа. А ми всі чекали, що це відбудеться років через сто. Але один божевільний карлик прискорив події: апокаліпсис почався вже сьогодні. Самознищення людства, знищення культури, гуманізму відбувається у нас на очах. У фільмі передчуття: надто болюче, що щоб його не помітити і не почути. Я подивився цей фільм вперше восени 2014 року – в сирому бліндажі під звуки далекої канонади: на мені була військова форма, я щойно стріляв по «людях», в бліндаж зайшов колега-офіцер з ноутбуком і сказав, що в нього є цікавий фільм. Сама ситуація – теж суцільний постмодернізм, суцільний абсурд, суцільний сюрреалізм.
Таке відчуття, що Джармуш навмисно взяв банальну і потаскану тему: тему вампірів. О, скільки про це писали і знімали кіно! І то банального ширпотребу (переважно). А тут взяти банальну тему і зняти геніальний фільм! Звичайно, у фільмі всіх вражає верхній шар змісту: чи то символ реального людського суспільства, чи то вигадане суспільство. Люди діляться на дві категорії: вампіри і зомбі. І все. Інших немає. Вампіри творці: творять культуру, науку, мистецтво, духовність, філософію, саму думку. І то не всі. Решта людей зомбі – лише споживають і прикидаються людьми, лише отруюють світ, воду і навіть свою кров. Тільки вампіри не можуть жити без зомбі – бо мусять пити їхню кров, інакше помруть… Символічно. Хто зна: можливо нинішній світ саме таким і є. Суспільство деградує: вампіри нескінченно самотні, їх духовні пошуки нікому не потрібні крім них самих, культури і мистецтва навколо стає все менше. Зомбі деградують і перетворюються просто в людське стадо. Але Джармуш оптиміст: він впевнений, що вампіри виживуть – не всі – але виживуть тільки закохані. Ех, мені б його оптимізм. Але щоб вижити, вони змушені знову, як в старі добрі часи середньовіччя полювати на людину: все повторюється. Закоханих вампірів не випадково звуть Адам і Єва – вони започатковують нову велику расу мислячих людей.
Але це лише поверховий шар. Кількість пластів і підтекстів в фільмі нескінченна. Давно глядачеві не показували настільки складний і глибочезний фільм, цитуючи Шекспіра. Справді, що нам «ця квінтесенція праху». Треба, все таки, вірити в глядача, щоб таке знімати. Таких концепцій, що рвуться з екрану я від Джармуша не чекав. Я сприймав Джармуша (грішним ділом, звісно), як нове пришестя Тарковського. Ні. Таке можна сказати хіба що про раннього Джармуша. І то… Насолода гріховна – ось думка, яка ясно звучить за образами і текстом. Думка не нова (всі ми читали Біблію), але нині остаточно забута (особливо після Омара Хайяма). І тут нам про це нагадали. Цю думку ми сприймаємо нині як єресь. Та й сам фільм – суцільна єресь. Яку б сучасну концепцію суспільної думки ми не взяли – від гуманізму до фашизму. Суцільна єресь. Філософія фільму не вписується нікуди. Вона самодостатня. Як самодостатня людина. Бо людина, це зрештою, вампір. Серед вампірів в нинішньому світі є єдині позитивні герої. І їх гнітить те, що вони є саме такими. Людина не може перестати бути собою – це самознищення. Або бути собою, або вбити себе. І лишити на нещасній планеті Земля тільки одних зомбі. Повторю ще раз, для особливо неуважних: в нинішньому світі вампіри – єдиний позитивний персонаж. Можете підкреслити цю фразу графітовим олівцем.
Фільм постмодерновий – думаю, що-що, а це заперечувати не буде ніхто. Я тут під постмодернізмом розумію не заперечення модернізму, а його логічний розвиток. Як постімресіонізм Ван Гога. Нині світ захворів на неоархаїку. Архаїку у викривленій, спотвореній формі. У 2013 році цього ще не усвідомили – були тільки перші симптоми, і то у вигляді дитячої хвороби. Ніхто навіть не здогадувався, що це «всерйоз і надовго» як казав в свій час Владімір Лєнін (не плутати його ні якими іншими Владімірами). Джармуш передчуваючи такий розвиток подій висунув (ще тоді!) антитезу неоархаїці. Фільм модерновий, скільки не розглядай його міфологізм з будь-якого боку. У фільмі звучить еротичний підтекст: надто голосно, щоб про це можна було б промовчати. Автор правий: смерть це теж еротика. Про це найголосніше сказав (ні, прокричав) Нагіса Осіма, але його не почули (як це не дивно, як можна не почути крик). Тут про це сказано тихо, майже пошепки. Але цей шепіт почули всі. Крім того страх – це теж еротика. Може навіть більш сильніший вияв еротики ніж смерть… І вампіризм – теж еротика. Ми про це знали, але сором’язливо мовчали. У слов’янському світі зрозуміло чому – постсовок. Але там, на Заході? Чому? Може тому, що не хотіли ні говорити про це, ні розуміти. Ні тим паче мовчати про це.
І взагалі, громадяни хороші! Споживачі телешоу і читачі газет! Подивіться цей фільм, але не зараз. Через два роки. Вам тоді буде набагато цікавіше. І зрозуміліше. Все. І ви тоді отримаєте набагато більше задоволення від перегляду. Тільки не кажіть тоді, що Джармуш був пророком. Це неправда. Він просто відчуває мить. Саме цю мить – як ніхто. І не тому, що він мадяр – дитя уральських степів.
Про що це фільм? Та про моральний злам. Не більше і не менше. У 2014 році відбувся не просто крах гуманізму, відбувся моральний злам людства: людство перестало реагувати належним чином на відверте зло. А ви кажете: вампіри і зомбі, вата та інтелектуали… Де там… Нічого великого нині нема: навколо одні пародії – пародії на політиків, пародії на наполеонів, пародії на війну, пародії на фашизм, пародії на Третій Рим, пародії на комунізм. Пародії на людину, зрештою! Майже ніхто не говорить правду. Навколо всі свідомо брешуть. Він президентів до бомжів. Все змаліло. Я не бачу великої літератури, великого живопису, великих філософів, великих ораторів. Не бачу. Геть все змаліло. Крім кіно. Є велике кіно. І серед цього великого кіномистецтва є фільми Джима Джармуша.
Дуже важливо, що сниться людині після повторного перегляду фільму. Після первинного перегляду фільму в сні як правило опиняєшся або в самому фільмі, або в світі придуманому режисером фільму. Важливо, що вам присниться після повторного перегляду фільму – шедеври кіномистецтва вартують того, щоб їх переглянули кілька разів. Мені після повторного перегляду цього фільму приснились, що я знаходжуся на окупованій території і збираю партизанський загін. Прийшли якісь бородаті селяни з австрійськими карабінами, трьохлінійками та берданками, і я їх веду в бій, і вони з цих допотопних рушниць відстрілюють сепарів та окупантів поребриків. А потім снилось що я літаю – лечу без крил і мотору над донецькими селищами і шахтами, який сепар стріляє в мене з шмайсера. Але не влучає. Постмодернізм він нелогічний. І сни приходять після перегляду постмодернових фільмів нелогічно.
У фільмі світ поліетнічний. О, як це зараз немодно – поліетнічність. Хоча я впевнений, що людство перехворіє на шовінізм, нетерпимість, релігійний фанатизм і знову прийде до цивілізації, розуму, інтересу до інших культур, не тільки до своєї (хоча і своєю культурою нині ніхто не цікавиться – шовіністи люди обмежені, вони взагалі нічим не цікавляться) і до поліетнічності суспільства теж. Нове середньовіччя – воно не назавжди. Середньовіччя завжди короткочасне і завжди вагітне ренесансом. А нинішнє середньовіччя, коли все так прискорено, особливо.
Джармуш впевнений, що під час цього апокаліпсису культури виживуть тільки закохані. Можливо. Але мені вперто докучає думка: в цьому апокаліпсисі ніхто не виживе… Даруйте мені за мій невчасний песимізм.
Слоган фільму цікавий – навіть для Джармуша – у вигляді діалогу:
« - Ех, всі ці зомбі… Їх ставлення до світу… Мені здається, що всі піщинки вже впали на дно годинника…
- Значить, вже час годинник перевернути!»
У фільмі один з головних героїв каже, побачивши сум і безнадію в очах співрозмовника: «…Все це ми вже проходили. Пам’ятаєш? Але ти пропустив найцікавіше: середньовіччя, татаро-монгол, інквізицію, чуму…» Зараз то ми розуміємо, що нічого цікавого він не пропустив: все починається знову: середньовіччя, татаро-монголи, чума… Головний герой пише музику, але музика виходить виключно для поховання. Цікаво, що би Джармуш вклав в уста героїв зараз, хоча пройшло то всього три роки після завершення фільму…
А фільм ще багато про що – про самотність творців і майстрів, про глибоку самотність геніїв, про вічність мистецтва, попри тотальне його нерозуміння масами, про сенс життя, зрештою. Автор фільму насмілився сказати: сенс життя в творчості, сенс життя в тому, щоб творити мистецтво, красу. А ми то грішним ділом думаємо, що сенсу в житті немає. Може й так. Але хоча б спробуємо уявити на мить, що автор правий. У фільмі багато пророцтв. І не всі вони сумні. Це я сумний співак блідого Місяця. Але не Джармуш. Ні.
(Примітка: на світлині – кадр з фільму.)
людство перехворіє на шовінізм, нетерпимість, релігійний фанатизм і знову прийде до цивілізації, розуму, інтересу до інших культур, не тільки до своєї (хоча і своєю культурою нині ніхто не цікавиться – шовіністи люди обмежені, вони взагалі нічим не цікавляться) і до поліетнічності суспільства теж. Нове середньовіччя – воно не назавжди. Середньовіччя завжди короткочасне і завжди вагітне ренесансом. А нинішнє середньовіччя, коли все так прискорено, особливо.
Автор фільму насмілився сказати: сенс життя в творчості, сенс життя в тому, щоб творити мистецтво, красу.
- не знаю, чому, але пригадався Вигорський з роману Підмогильного "Місто". він теж боровся проти абсурду життя творчістю.
глибокий аналіз. дякую.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це не просто аналіз фільму, це аналіз нашого життя-буття на планеті Земля. Часто мене теж навідують подібні думки. Тільки мені бракує слів, щоби так висловити їх, як ви. Дякую.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже цікавий аналіз, Артуре, пов'язаний з нашою невеселою дійсністю. Може коли й подивлюся цей фільм, хоча вампірів органічно не можу терпіти, навіть на екрані...
З Новим Роком - творчої наснаги тим паче...
Радий зустрічі.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щодо вампірів я теж так думав раніше. Тому цей фільм своєчасно і не подивився. А потім подивився і зрозумів - це знято геніально...
Це просто роздуми про фільм... 
