Нічого нового,
лиш обсесія новим віршем
чавить горло
і я задихаюсь від крові
чи то пак
від недостачі слів
недостачі сліз
довкола.
Нічого нового,
лиш я укотре навиворіт вивернусь,
виваливши на робочий стіл купи бруду,
що ущерть забили лімфатичні вузли;
заходь же у квартиру, люба, тільки обережно:
не вступи ненароком у мій внутрішній світ,
бо він тут трохи розплескався.
Нічого нового,
тільки тижні утримання від літератури
і чергових спроб зав'язати із цією
непотрібною справою
завжди закінчуються тремором рук
над твердою клавіатурою;
лиш от тільки пустельні тижні,
коли зажерливі ребра стискають у своїх пазурах вакуум,
завжди закінчуються скипанням у чані з минулого
в якому ти укотре спостерігаєш,
як усі фантоми твоєї геть божевільної свідомості
помираючи танцюють
на подертих
і заплямованих
листках блокнота;
лиш укотре проаналізуєш,
що література — це далеко не твоє
і що по правді
це нікому нахуй не потрібно,
та й ти безталанне чмо,
що просто колись помилилось
із вибором шляху.
Й уже навіть змирюєшся із цим
і наче уже час почати жити,
доки щось не поллється через тебе,
через брудні вузли психозів
що сховані за ґратами скляних очей,
і не рине кров'ю прямо на монітор,
що так недоречно
розрізає світлом завісу тьми
у кімнаті.
Нічого нового,
тільки от закінчити б уже цей вірш
й так напитись,
щоб забути, як страшний сон
усе, що із ним пов'язано,
бо це соромно
намагатись довести,
що на папері
ти ниєш філігранніше
за іншого поета.
Нічого нового,
лиш укотре згадую,
що колись писав Буковскі:
мовляв, не ти вибираєш літературу,
а література тебе
і якщо так,
то мене нею прокляли.
Нічого нового,
лиш без цього прокляття, я не
існую.