В дорогу!
Що продовжує твій внутрішній світ вибоїнами.
В дорогу!
Що назавжди вирізьблена наскельним маркуванням на кістках.
В дорогу!
Де ми, неначе йоги, стиратимемо до крові стопи на голковому полі.
В дорогу!
Де ми у безкінечних пошуках притулку в переліку міст на синіх дорожніх знаках.
В дорогу!
Де гра на гітарі звиватиметься навколо мовчазних витязів ночі й племінного вогню коло їхніх ніг.
В дорогу!
Де наступний день простягається ген до гострого наконечника шосе, що досі напинає тонку мембрану неба й закінчується там, де тебе підводять ноги.
В дорогу! В дорогу!
Білі смуги асфальтної розмітки розірвуть кайдани запліснявілої квартири
й з колодязя, що його ховаю уночі, вирветься усе бридке та хтиве, антиморальне та заборонене, аби засмоктати мене у вир щирого і вільного польоту між світлом фар та спокоєм душі.
В дорогу! В дорогу!
Смерть залопоче крилами над живим трупом, аби той вдихнув на повні груди вільних випарів автостради.
В дорогу! В дорогу!
Далекобійники, не ловіть привидів розпечених асфальтів,
лиш вони самі можуть ловити вас.
В дорогу! В дорогу!
Пропахлим кавою та нікотином водіям немає діла до твого каменю на грудях, вони бачать у тобі лиш сяйво вічної свободи, тож не смій розчаровувати їх смертністю.
В дорогу! В дорогу!
Ми молимось Ноктюрнал й славимо Сітіса, бо ж інших богів не існує для нас, окрім відбитків ніг на розталому від спеки асфальті.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Залиш свій сором міським голубам, аби він їм крила роз'їдав; ми — щурі автобану, метастази на шляху до ракових міст й нам невідомі брехливі кривляння соціально захищених боягузів.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Я — син відкритого неба, хрещений місяцем над лісовою галявиною, одружений із берегами, що турботливо миють мені ноги, доки мої брати і сестри святкують в ім'я цієї ночі.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Де повітря не стиснуте у вакуум вузькими вулицями, що, наче, постійно намагаються стиснути тебе іще сильніше, застібнуть замок по саме горло, щоб ти прокинувся з урбанізму, неначе зі сну й проявився в справжність уже пізніше, пишучи щось життєстверджувальне, як цей вірш.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Білим по чорному я намалюю і тут, проводячи паралелі, як шурхіт нічних жахіть твоєї коханої виливається на тебе через темну шаль аж у підсвідомість, де глибоко вчепиться в тебе зубами й не відпустить аж до другого їх пришестя у твоїх текстах.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Хай стрілка напруги на шкалі серотоніну ламає лічильники, а дорога й далі п'янить непередбачуваними зворотами й вибиває з тебе усіх кліщів зневаги до таких же як і ти, загублених серед міст, що присядуть до вогнища, слухатимуть твої історії й ділитимуться своїми, співатимуть й танцюватимуть, а потім закохаються й полюблять тебе аж до каміння в нирках, хоч ти й знаєш, що каміння з них вийде уже на світанку
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Випивай з мене усе дорого, залиш лиш пусті сторінки й сили їх дописати, бо негоже поетові помирати не списавши усе до останнього листа.
В дорогу! В дорогу! В дорогу! В дорогу!