Тримала весна у вузлику з жіночої хустини дивні чари... Коли приходив день і час,
відомі тільки їй,- розв"язувала свій загадковий вузлик і шепотіла лиш їй зрозумілі слова... Вузлик відсвічував переливами смарагдового кольору.По дивнім дійстві цім,
по венах усього живого зачинав рухатися еликсир життя...
Та ось, одного разу весна підізвала юну дівчину,яка ще не відала кохання, зачерпнула з джерельця чистої, як сльоза, водиці і торкнулась рукою її чола.
- В тобі велика і невичерпна любов, дарована Богом, а з першим "кохаю" - ти продовжителька роду людського. Від тебе, жінко, на цій землі залежить все : в який бік схиляться терези добра і зла, бути війні чи братерській любові. Бути життю чи небуттю - це теж твоє. Бери цей вузлик, від нині - він твій. А вузлику на прощання сказала : "Тепер вона, жінка, - твоя Берегиня " Віддавши вузлик, додала :" Неси все своїм потомкам... Будь мудрою і щедрою, жінко ! А щоб ти не втомлювалась, там, у вузлику є все необхідне..."
По тім слові пішла весна полями і гаями творити диво і красу.
Як зачароване, стояло молоде дівча і, як молитву, повторювало кожне слово, сказане весною.Отямившись, відкрила очі і тихо мовила :" Я зможу... Не сумнівайся !" І в відповідь почула дзвіне, аж до неба :" Я знаю !"
З ВЕСНОЮ ТЕБЕ , ЖІНКО, І ПЕРШИМ ПЕРВОЦВІТОМ, ЩО ЗАЦВІВ !
Хай *** буде по твоїй дорозі, ти зможеш все, бо ти - У БОЗІ !
Благословенна, вічна і незвична, на тобі місія велика і велична !
З тобою Бог і всі земні закони... Немає сил таких, немає перепони,
Щоби обрусом впала на долоні, нещасна доля смерті чи неволі,
Ти - між любов"ю і життям, між таїнОю у творінні,
Планети людської - одвічному спасінні !