Стою. В руках рушниця. Найновіша модель. Планую натиснути на гачок. Десь так вже хвилин 15-ть.
Вона стоїть на колінах. Руки зв’язані. Голова схилена додолу. Волосся скуйовджене.
Моя потилиця ловить Wi-Fi. На руці монітор. В оці камера. Є отвори для портів на хребті, металеві кріплення для екзоскелету на грудях та спині… Незламна.
Вона - поза законом. Вирок: повне знешкодження. Вона тремтить.
Маю вистрілити їй у скроню. Вдихаю та видихаю. Не зводжу з неї очей. Уявляю, як її мізки летять мені на штани і все скінчується.
Намагається не заплакати. Намагається не надзюрити на землю від переляку. Має гідність. В неї гострі зідрані лікті і синці на ногах. Раптово зводить до мене очі, сповнені болю.
Бачу в них своє відображення… Я й так знала, звідки мої довгі вагання.
В неї сумне лице.
Стискаю пальцями рушницю так, наче хапаюся за останню соломинку.
Раптом посміхається мені, як сонце.
Правда в тому, що нічого дорожчого за неї в моєму житті немає. Нічого прекраснішого. Нічого ріднішого.
Вона – любов мого життя.
Я не можу. Не можу вбити свою любов до НЬОГО…
ЛИШАЮ ПАМ’ЯТЬ
