Що їх поєднувало – знав лиш тільки Бог,
Здавалось, зовсім різні у них долі.
І тільки небо – те одне на двох,
І присмак зачарованої волі.
Міська панянка на крутім авто,
Вся «від кутюр» убрана величаво
Летіла містом посеред зими,
Коли мороз тріщав навкруг лукаво.
Вся в суєті, вся в справах, вся в думках –
Та раптом вздріла силует знайомий.
Стояв юнак з гітарою в руках
І грав мелодію собі якусь відому.
Пригальмувала, вийшла із авто,
Хотіла підійти та побоялась.
Колись зробила боляче йому,
Колись над ним жорстоко посміялась.
А він тоді в далекому «колись»
Признався, що безпам’яті кохає.
І тільки їй готовий присягти,
Що від любові крила білі має.
Вона ж у відповідь всміхнулася йому:
« Ну що ж, коли любов твоя шалена,
Так доведи ти світу усьому,
На що ти здатен та заради мене.
Стрибни з моста! А я от подивлюсь,
Якщо ти зробиш це, тоді повірю.»
Юнак пішов і вже не повернувсь,
Себе коханню вірному довірив.
Та все, спасибі Богу, обійшлось,
От лиш рука протезом замінилась.
Забути про всі плани довелось,
І про любов, яка його зломила.
А тут ось знову доля шанс дає,
І зустріч їм зсилає, як знамення.
«Пробач мені! » - панянка мовить вже,
«Хоча для мене і нема проще́ння».
Все у житті не просто так собі,
Усі уроки, всі випробування.
Все те для сили волі, для душі,
Для перевірки дружби і кохання.
І вже от вкотре разом йдуть у сквер,
Щось гомонять, сміються, наче діти.
А люди озираються на них,
Та їхні долі тим не зрозуміти…
