В старенькі зошити дивлюся
Й аркуш за аркушем кладу.
В душі гортаю, не сміюся,
І, мов тоді, землею йду.
Й рік за роком перед очима
Проходить все моє життя.
Он, я іще мала дитина,
А скрізь гримить страшна війна.
Два деспоти взялись ділити
Не лиш Європу, але й світ.
Спокійно не дали нам жити,
Забрали в армії наш цвіт.
А я не міг в душі тримати,
Ті людські болі на замку,
Коли уже не одна мати
Віддала сина на війну.
І я почав вірші писати
Ще по дитячому - сяк так.
Тай і не думав, що читати
Колись їх буде мій земляк.
Хоч пам’ятаю – в тяжкі роки
Не раз сходились старики.
Ні, не кричати, як сороки,
А друг, щоб другу помогти.
Й мене садили під віконце,
Щоб я своє щось прочитав.
І поки зайшло ясне сонце,
Не раз ті зошити листав.
Я не поет, те знайте, друзі,
Й ніколи ним я і не був.
Але душа моя в заслузі,
Бо я нічого не забув.
Ішли роки, життя мінялось
І ми мужніли і росли, –
Творили, вчились і кохались
І так до старості дійшли.
А я писав, хоч не так часто,
Про все, що в серці залягло.
Не раз в душі було і важко,
Та в зошитах воно жило.
Тепер я знову їх листаю,
Й кожний листок – то давнина…
Й в душі по полочках складаю,
Щоб збереглась в мені вона.
