А. Ткаченко для поетапного осягнення феномена лірики пропонує таку послідовність: "1. Рід — лірика. 2. Вид —
а) віршована, або ж поезія;
б) драматизована, або рольова;
в) прозова (мініатюри та більші форми).
3. Жанр (пісня, ода, елегія, епіграма тощо).
Кожна з цих позицій у цій ієрархії може мати свої ранов йди. Наприклад:
1. Рід — лірика; різновиди роду:
а) з погляду виражального (автопсихологічна / рольова; медитативна / сугестивна);
б) з погляду тематики (пейзажна / урбаністична; інтимна / соціальна; міфопоетична / культуральна та ін.);
в) з погляду тональності (мінорна / мажорна; героїчна / комічна; драматична / ідилічна та ін.)".
Крім таких різновидів, можливі й інші параметри: тенденційна / нетенденційна, метафорична / автологічна. У відповідності з видами пафосу можливі інші різновиди. Ймовірні й інші ієрархічні ланцюги. Так, інтимна лірика може бути любовною.
Ода (грец. дай — ліричний твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії — пісні на честь переможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара (522 — 422 рр. до н. е.) мали урочистий, пишний стиль, вишукані художні засоби, строгу метричну форму і композицію (строфа — антистрофа — епод). Римський поет Горацій (IV ст. до н. е.) славив у своїх одах Венеру, Вакха, імператора Октавіана Августа. В епоху Відродження ода стає популярною у творчості поетів "Плеяди", на чолі якої стояв відомий французький письменник Ронсар, який видав книжку "Оди" (1550 р.). Ода була улюбленим жанром класицистів. Вони вважали оду високим поетичним жанром. Н. Буало у праці "Мистецтво поетичне" виклав правила одописання. На його думку, ода повинна бути урочистою і зворушувати читача. Відомими одописцями були Клопшток, Шиллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір (Росія), Байрон (Англія).
В українській літературі жанр оди сформувався на початку XIX століття (І. Котляревський "Пісня на новий 1805 год пану нашому і князю Олексію Борисовичу Куракіну"). В добу бароко ода була відома як панегірик. Українські поети відійшли від високого стилю оди. Гулак-Артемовський здійснив переробку у бурлескному стилі од Горація ("До Гараська", "До Пархома"). У літературі XX століття цей жанр втратив популярність, поети використовують його рідко. Відомий цикл од С. Крижанівського ("Ода людині", "Ода дереву", "Ода швидкості", "Ода бібліотеці"). До жанру оди зверталися І. Муратов, І. Драч. У радянські часи соціалістичні реалісти возвеличували в одах вождів комуністичної партії.
І. Качуровський називає оду строфою з жанровою тенденцією. Відомі три форми од:
1) восьми віршова строфа з двох катренів з перехресними римами, розмір — чотиристопний ямб;
2) восьмивіршова строфа з двох катренів, перший із них має перехресні рими, другий — охопні;
3) десятивіршова строфа з катрена, що має перехресні рими і шести вірша з тернарним римуванням.
Існували одичні строфи з дванадцятьох віршів.
Пеан (грец. раіаn, раіеоn, раіon — цілитель, спаситель) — гімн на честь бога поезії і сонця, захисника від лиха Аполлона, згодом пеанами почали називати пісні-молитви, пісні-подяки на честь інших богів. Сформувався як жанр.у Спарті (VII ст. до н. е.). Авторами пеанів були Алкман, Вакхілід, Піндар.
Гімн (від грец. hymnos) — урочиста пісня на честь визначної події або героя. У Давньому Єгипті і Греції у гімнах славили богів (культові гімни) Афродіту, Артеміду і героїв (військові гімни). У Київській Русі складали гімни на честь князів. У добу середньовіччя набули популярності релігійні гімни. Античні гімни мали особливу композицію. Вони включали форму звертання до об'єкта похвали, в гімні детально оспівувалися подвиги. Завершувалися твори молитвою, заклинанням, побажанням, у них використовувалися окличні, питальні фігури, повтори. У Стародавній Греції гімни були сюжетними.
В Україні роль національних гімнів виконували "Заповіт" Т. Шевченка, "Вічний революціонер" І. Франка. Гімном незалежної України є "Ще не вмерла України" (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького).
Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної лірики трубадурів Провансу, присвячений коханню. Канцона мала строфічну будову, наскрізне римування. Остання строфа була коротшою, вона присвячувалася дамі серця. Жанр канцон и використовували Данте, Петрарка, Боккаччо. Українські поети до цього жанру зверталися рідко. В Україні канцони відомі з перекладів І. Франка та М. Бажана.
Псалми (грец. psalmos — пісня, гра на струнному інструменті) — пісня релігійного змісту. Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г. Сковороди ("Сад божественних пісень"), Т. Шевченка ("Давидові псалми"). З певними змінами цей жанр використали П. Тичина ("Псалом залізу"), Є. Маланюк ("Псалми степу").
Мадригал (італ. madrigale — пісня рідною мовою) — невеликий твір (2—12 рядків) на тему кохання. Н. Буало писав, що мадригал повинен дихати "ніжністю, солодкістю й любов'ю". Мадригал має форму звертання, відзначається дотепністю, містить компліменти особі, до якої звернений. Він з'явився в епоху Відродження. Авторами мадригалів були Петрарка, Боккаччо. Мадригал поширений у салонній і альбомній поезії XVII—XVIII ст. У поезії пізнішого часу використовувався рідко. Автором українських мадригалів були Климентій Зиновіїв, О. Кониський, М. Старицький, Олена Пчілка, І. Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олег Ольжич.
Дифірамб (грец. dithyrambos) — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, згодом іншим богам і героям. Дифірамб урочистим пафосом близький до оди і гімну, він супроводжувався танцями. Розквіт дифірамба пов'язаний з творчістю Піндара і Вакхіліда, а формування жанру з лірикою давньогрецького поета Аріона. Арістотель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька трагедія. Наприкінці IV ст. до н. е. дифірамб перестав існувати. Тепер під дифірамбом розуміємо надмірне звеличення якоїсь особи.
Станси (італ. stanza — зупинка, кімната) — чотирирядкова строфа, яка має закінчену думку і жанр медитативної лірики. За змістом станси — щось середнє між одою і гімном. Хрестоматійним зразком стансів вважають вірш О. Пушкіна "Брожу ли я вдоль улиц шумных". Авторами стансів є М. Рильський, Б. Кравців і М. Вінграновський. У творчій спадщині Б. Кравціва є збірка "Сонети і станси. З поетичного щоденника (1971—1973)".
Альба (прованс. alba — світанок) — жанр куртуазної лірики XI—ХІІ ст. Це пісня, яка має форму діалога або монолога, ситуація альби — розлука закоханих на світанку. У ній звучать скарги на те, що світанок, сторож з башти, перший звук ріжка перервали чари кохання, побачення рицаря-трубадура з "дамою серця". Персонажі альби: дама, рицар, ревнивий чоловік, товариш рицаря, який стоїть на варті. Талановитими творцями альб були Укдела Баккаларія, Бертран де Борн.
Рубаї — жанр медитативної лірики, запозичений із фольклору таджиків і персів. Розквіт рубаї припадає на XI століття, він пов'язаний із творчістю Омара Хайяма та Абу Са'їда. Рубаї включає чотири рядки, з яких перший, другий і четвертий римуються. Перший бейт (дворядковий вірш) є засновком, третій висновком, який посилюється афористичним виразом в останньому рядку. Відомі рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики. Сукупність рубаї називають рубаятом.
До жанру рубаї зверталися Д. Павличко, О. Орач, Галина Тарасюк, В. Базилевський. Особливостям рубаї присвячене дослідження Олени Сьомочкіної "Рубаї у жанрово-стильовій системі української поезії другої половини XX ст." (2005 p.).
Епіталама (грец. epithalämios — шлюбний, весільний) — у давньогрецькій ліриці — пісня на честь молодого подружжя. її виконували під час шлюбної церемонії, вона мала форму побажання. Епіталама сформувалася у VIII—VI ст. до н. е. Авторами епіталам були Сапфо, Теокріт, Катулл. До цього жанру зверталися В. Тредіаковський, І. Сєверянін, він зустрічається у творчості М. Рильського.
Серенада (франц. serenade від італ. sera — вечір) — пісня про любов, яку виконують під акомпонемснт мандоліни або гітари. Серенада славила цноти дівчини, запрошувала на побачення. Вона була поширена в Іспанії та Італії, у музиці XVIII—XIX ст. стала інструментальним твором камерного характеру.
У поемі Лесі Українки "Давня казка" лицар Бертольдо серенадами завоював серце красуні Ізидори. До жанру серенади звертались М. Вороний, Є. Гребінка, С. Черкасенко.
Епітафія (грец. epitaphios — надгробне слово) — вірш, який призначений для напису на надгробному пам'ятнику. Такий напис у формі епіграми, епінікія (пісня про непохованого небіжчика) пов'язаний з культом мертвих, він мав дидактичну функцію. У Давній Греції епітафії славили чесноти видатних людей, героїв, зокрема захисників Вітчизни. Згодом з'явилися епітафії на честь неіснуючих людей, у яких викривалися певні людські вади. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофаи Прокопович). У літературі XX століття з'явилися епітафії В. Еллана-Блакитного, В. Симоненка, М. Сома. Цей жанр не втратив і сьогодні свого значення.
Епіграма (грец. epigramma—напис) — жанр сатиричної лірики. У Давній Греції епіграми писали на вівтарях спершу у формі елегійного дистиха, згодом ямбічним розміром. Історія епіграми пов'язана з іменами Езопа, Платона, Сапфо, Симоніда, Анакреонта, у римській літературі — Маршала, Ювенала. Епіграма була популярною в творчості Г. Смотрицького, А. Римші. Цей жанр використовували І. Франко, В. Самійленко, В. Сосю-ра, Д. Білоус, В. Симоненко, П. Осадчук.
Елегія (грец. elegeia — скарга) — ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія з'явилася у Стародавній Греції у VII ст. до н. е. Мала форму елегійного дистиха. Архілох, Тіртей, Солон писали патріотичні елегії, Мімнерм — інтимні. Римська література культивувала жанр любовної елегії (Проперцій, Тібулл, Овідій). Елегія була улюбленим жанром сентименталістів, українських романтиків (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді (С. Руданський), елегії-думи (Т. Шевченко), елегії-пісні (Л. Глібов). Є елегії у творчому доробку І. Франка ("Майові елегії"), Лесі Українки ("До мого фортеп'яно"), Б.-І. Антонича ("Елегія про перстень ночі", "Елегія про перстень кохання"). До цього жанру звертаються сучасні поети (П. Тичина, А. Малишко, І. Драч, Ліна Костенко). Особливості жанру елегії вивчали такі літературознавці, як Г. Сивокінь ("Давні українські поетики"), В. Маслюк ("Латиномовні поетики і риторики XVII - першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні"), Олена Ткаченко ("Українська класична елегія").
Послання — ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи людей. У творах цього жанру використовувалася дидактична або морально-філософська проблематика, яка поєднувалася з панегіричною, гумористичною або сатиричною. Основоположником жанру був римський поет Горацій, автор послання "До Пісонів". До жанру послання зверталися Т. Шевченко ("І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє", "Гоголю", "Марку Вовчку", "До Основ'яненка"), І. Франко ("Товаришам із тюрми", "Молодому другові"), Леся Українка ("Товаришці на спомин"). Вірші цього жанру є у творчому доробку П. Тичини, М. Рильського, М. Драй-Хмари, В. Сосюри.
Ліричний портрет — це вірш, у якому дається оцінка певної реальної особи (Є. Маланюк — "До портрета Мазепи", Д. Павличко — "Олександр Довженко", М. Рильський — "Шевченко"). У ліричних портретах змальовується зовнішність і внутрішній світ ліричного героя або конкретної особи.
Думка (дума) — ліричний жанр медитативно-елегійного характеру, поширений у творчості українських, польських, білоруських письменників-романтиків XIX ст. Думками є твори Т. Шевченка "Нащо мені чорні брови", "Тяжко-важко в світі жити", цикл віршів М. Петренка "Думи та співи".
Художня література розвивається, лірика збагачується новими жанро-утвореннями. У поетичній практиці зустрічаються жанри, запозичені з музики (марш, ноктюрн, прелюдія, вальс, варіація, сюїта, симфонія, рапсодія, реквієм, ораторія, кантата), живопису (етюд, портрет, автопортрет, натюрморт, барельєф). Іноді поети називають свої твори монологами, репортажами, нарисами, оповіданнями, новелами, памфлетами.
Оскільки дрібна класифікація ліричних творів у сучасній літературі неможлива, чисті жанри трапляються рідко, відбувається їх синтез, доцільно виділяти широкі жанрові групи творів, зокрема, лірику філософську, медитативну, сугестивну, публіцистичну, сатиричну і наукову. У філософській ліриці раціональне домінує над емоціональним. її предмет —філософське освоєння людини і світу, загальні закономірності розвитку суспільства і природи, онтологічні та екзистенційні проблеми. Філософська лірика використовує такі жанри, як елегія, етюд, сонет, газель, рубаї. У 50—70-х роках XX ст. у жанрі філософського сонета працювали М. Рильський, А. Малишко, П. Тичина.
Медитація (лат. meditatіо — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому поет розмірковує над онтологічними, екзистенціальними проблемами. В основі медитативної лірики — аналіз внутрішнього світу людини, співвіднесеної з довкіллям. Автор медитації прагне пізнати себе і світ, певні життєві явища. В українській поезії медитації писали Лазар Баранович, Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, М. Рильський. М. Зеров, Б.-І. Антонич, Ліна Костенко, П. Мовчан, Ігор Калинець.
Сугестивна лірика (лат. suggestio — натяк, навіювання) - жанрова група ліричних творів, яка освоює духовну сферу, внутрішні конфлікти морально-психологічного характеру. Важливу роль в сугестивній ліриці відіграють асоціативні зв'язки, багата метафорика, мелодійність, розмиті образи, розхитані мовно-інтонаційні конструкції, опосередковані натяки. Сугестивна лірика — найчастіше потік почуттів, складні емоційні переживання без означення мотивів, причин, незбагненні, невловимі стани ліричного героя, які важко відтворити реалістичними засобами. Сугестивні вірші пишуть поети філософського і медитативного складу мислення. До неї найчастіше звертаються митці з інтроспективним мисленням (Б. Пастернак — "Зимова ніч", Ліна Костенко — "Осінній день, осінній день, осінній...").
У поетичній сугестії домінує імпресіоністичний стиль, у ній на першому плані — живе враження. Зразком такої лірики є вірш Ліни Костенко "Осінній день, осінній день, осінній..."
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! — та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав — нема мелодій.
Публіцистична лірика — це відкрито тенденційні твори, її предмет — соціальні, політичні, світоглядні проблеми, завдання: утвердити або заперечити якусь думку. Публіцистична лірика адресується конкретній особі або широкому колу читачів. У ній органічно поєднується раціональне і емоціональне, вона вдається до такого способу вираження, як декларація.
Публіцистична лірика використовує жанри монологу, послання, оди, памфлета, репортажу, відкритого листа. Важко назвати поета, який не писав би публіцистичних віршів.
Сатирична лірика. Сатира (лат. satira від satura — суміш, усяка всячина) об'єднує твори різних жанрів, які викривають негативні явища в житті суспільства або людини. У вузькому значенні — це ліричні твори викривального змісту. Перші зразки цього жанру знаходимо у римського поета Ювенала.
"В епоху класицизму, — відзначає Т. Валкова, — віршована сатира могла бути епічною і ліричною за своєю композиційною структурою. В одних постів сатира мала ліро-епічний характер (Кантемір, Державін) й іноді більш епічний, ніж ліричний (Кантемір), у інших — ліричний (Ломоносов, Сумароков, Державін). Створюючи сатиричний образ, поет використовує гіперболу, гротеск, карикатуру. Сатиру представляють такі жанри, як пародія, епіграма, сатирична мініатюра, сатирична авторська пісня, сатиричний діалог, мікробайка, парадоксальний афоризм, ліричний фейлетон, епітафія, сатиричний памфлет, дружній шарж, репліка, естрадний куплет. За спостереженням Т. Валкової, у сатирі відчутна взаємодія жанрових форм, зокрема, пародії, епіграми, сатиричної мініатюри.
Наукова лірика. Це такий жанр лірики, у якій змістом є науковий компонент. Теоретиком наукової поезії є французький літературознавець 3. Гіль. У ''Трактаті про слово" (1869 р.) він писав про потребу поєднувати в художньому творі науку і мистецтво. Зразком наукової поезії є твір Тіта Лукреція Кара "Про природу речей". Горацій ("До Пісонів"), Н. Буало ("Мистецтво поетичне") порушували в своїх творах проблеми теорії мистецтва. Наукова поезія набуває особливої популярності у літературі XX ст. її представляють М. Доленго ("Об'єктивна лірика. Схеми і діагнози", 1923 р.), В. Поліщук ("Геніальні кристали"). Вплив науково-технічного прогресу позначився на ліриці футуристів, конструктивістів. Наукові проблеми осмислює І. Драч ("Балада про ДНК", "Чорнобильська Мадонна"). Зразками наукової поезії є окремі твори із збірки "В космічному оркестрі" П. Тичини, "Число" М. Бажана. Наукова поезія може мати філософський (П. Антокольський — "Четвертий вимір", І. Сельвінський — "Космічна соната"), медитативний (Л. Вишеславський — "Зоряні сонети"), публіцистичний (І. Драч — "Балада про ДНК") характери.
Із сказаного про лірику бачимо, що проблеми її класифікації залишаються відкритими.
При вивченні ліричних творів часто використовується тематична класифікація. Виділяють такі жанри:
1. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття ("Золотий гомін" П. Тичини, "Любіть Україну" В. Сосюри, "Любому парламенту" П. Скунця).
У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну ("Антиглобалістичне" П. Скунця) і патріотичну ("Мені однаково" Т. Шевченка) тематики.
2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям. її різновиди:
а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя ("Так ніхто не кохав" В. Сосюри);
б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка "Золоте ябко" Д. Павличка);
в) родинна ("Сива ластівка" Б. Олійника);
г) лірика дружби ("Без вожаків" П. Скунця).
3. Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко "Над берегами вічності").
4. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання ("Молитва" Т. Шевченка, "Мій храм" Зореслава).
5. Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи ("Осінь на Гуцульщині" Ю. Боршоша-Кум'ятського, "Знову дощ під вікнами журиться" X. Керити).
6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади ("Кавказ" Т. Шевченка, "Із дзвінкого — в глухі" П. Скунця).
Джерело: http://pidruchniki.com/12991010/literatura/lirika_osoblivosti_vidi_zhanri#90
ID:
741368
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.07.2017 10:11:27
© дата внесення змiн: 17.07.2017 12:59:09
автор: Теоретик
Вкажіть причину вашої скарги
|
