Принципи ритмічної організації віршованої мови в поезіях різних народів різні. Але спільним для всіх видів віршів є те, що рядки їх є певними сумірними відтинками. Отже, основною одиницею членування віршової мови слід вважати рядок. Бо саме у віршових рядках спостерігається єдність інтонації. Віршовий рядок є певним інтонаційним відтинком.
Літературний вірш розвинувся на основі народної пісні. Але він з,являється тоді, коли словесні художні твори стали складати не на музичній, а на мовній основі.
Головне, що визначає характер віршування в поезії даного народу, це особливість його мови. Принципи й ознаки, на основі яких створена ритмічна будова вірша різні в різних мовах. Лад (строй), система віршування, що застосовується в поезії того чи іншого народу, залежать від мови, мають свою національну специфіку. Відповідно до особливостей мов існували й існують різні системи віршування.
Значний інтерес для з,ясування природи віршування і розуміння сучасних його систем мають античні вірші та теоретичні основи їх складання. В античній літературі застосовується система віршування, яку називають метричною (гр. “міра”). У давньогрецькій і латинській мовах розрізняють довгі та короткі склади. На тій чи іншій закономірності в чергуванні довгих та коротких складів і базувався ритмічний лад вірша. Час, потрібний на вимовукороткого складу, називався “мора”, довгого – дорівнював двом морам. Довгі та короткі склади так чи інакше об,єднувалися у стопи.
Стопою в античній літературі називалося сполучення певної кількості довгих і коротких складів, яке повторювалося у віршовому рядку і надавало йому ритмічного звучання. Стопи в античному віршуванні були дуже різноманітні, бо могли включати від двох до чотирьох різних складів. Загальна кількість складів у рядку могла досягати 28.
Увійшли до нових систем віршування такі стопи:
– довгий склад;
U короткий склад.
Двоскладові стопи:
• хорей [__ U >
• ямб [U __ >
• пирріхій [U U>
• спондей [ __ __>
Трискладові стопи:
• дактиль [__ UU>
• амфібрахій [U __ U>
• анапест [UU __>
• бакхій [__ __ U>
• антибакхій [U __ __>
• амфімарх [__ U __>
Чотирискладові стопи:
• хоріямб [__ UU __>
• пеони [__ UUU>
[U __ UU>
[UU __ U>
[UUU __>
Найпоширенішим в античній поезії розміром був гекзаметр – це шість переважно дактиличних стоп (рядків). У рядках гекзаметра обов,язково робили паузу, яка називалася – цезура і ділила рядок на два піввірша. Тая як, наприклад, в українській та російській мовах немає довгих та коротких складів, то при перекладі довгий склад замінюється наголошеним, а короткий – ненаголошеним.
Силабічна система віршування.
Ритмічний лад у силабічній системі віршування спирається на однакову кількість складів у рядках. Закінчення рядків звичайно підкреслюється римою (співзвуччя). Римуються найчастіше сусідні рядки. Силабічна система віршування зберіглася у французькій, польській, чеській поезіях (особливості мови – наголос має постійне місце: у французькій – наголошений останній склад, у польській – передостанній, у чеській – перший склад). Наявність постійного наголосу надає ритмічності звучанню віршів. Силабічна система віршування зустрічається і у Т.Шевченка “Думи мої, думи…”:
Бо вас лихо на світ на сміх народило,
Поливали сльози: чом не затопили,
Не винесли в море, не розмилив полі?
Не питали б люди – що в мене болить?
Не питали б за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? “Нічого робить”, —
Не казали б на сміх…
Силабо–тонічна система віршування
Ця система віршування розвинулася у ХІХст. У мовах східнослов,янських народів: українців, росіян, білорусів – наголоси не прикріплені до певного складу слів і припадають на різні (за місцем у слові) склади. Ікрім того можуть пересуватися при відмінюванні слів. У багатоскладових словах у наших мовах крім основного чути й побічні наголоси. Наголошені склади позхначаються не тільки силою вимови, а й деяким подовженням і особливим мелодійним забарвленням. Усе це чинники інтонації.
У силабо–фонічній системі віршування поєднується принцип рівноскладовості рядків (силабізму) з принципом сумірності віршових рядків за наголошеністю складів (тонус (гр. “наголос”). Ритмічна організація мови у силабо–тонічних віршах включає як сумірність віршових рядків щодо кількості складів,, так і певну закономірність у чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Рядки силабо–тонічних віршів мають внутрішню міру або розмір, який прийнято визначати за допомогою запозиченого в античному віршуванні поняття стопи.
Стопою в силабо–тонічній системі віршування називають сполучення
наголошених з певною кількістю ненаголошених складів, яке
повторюється у рядку.
У силабо–тонічних віршах застосовуються ті самі основні стопи, що були в античному віршуванні. Але з заміною довгого складу наголошеним, короткого – ненаголошеним.
Основні двоскладові стопи:
ямб [ U __ >
хорей [ __ U >
Трискладові стопи:
дактиль[__ UU>
амфібрахій [U __ U>
анапест [UU __ >
У силабо–тонічних віршах наголоси відіграють ритмічну роль. У зв,язку з цим у віршах поряд з граматичними і логічними розрізняють і ритмічні наголоси, тобто такі, які вимагає ритм. Ритмічні наголоси майже завжди збігаються з граматичними.
Силабо–тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках, але ртапляються вірші, написані різностопним ямбом. Визначаючи розмір вірша розглядаємо не один рядок, а кілька.
Тонічна система віршування
Тонічна система віршування (ХХ ст.) грунтується на приблизно однаковому числі наголосів (найчастіше 3 – 4 у всіх рядках одного вірша), причому ненаголошених складів між ними може бути різна кількість. Найважливішу роль у тонічних віршах відіграє прикінцевий наголос, якийє в рядках особливо сильний. Унаслідок довільного розміщення наголосів, рядок на стопи не ділиться. Найменша частка тонічного вірша – це слово з ритмічним наголосом. Важлива ознака тонічного вірша – наявність рими і паузи. Цією основною якістю тонічний вірш близький до народної системи віршування (тонічної за своїм характером).
Розмір тонічного вірша визначається кількістю наголосів у рядку.
Наприклад: М.Бажан: (чотиринаголосний (4 наголоси в кожному рядку)
В мозок вгруз цвях дум:
Коли ж підем в останній штурм.
Клаузули.
Закінчення рядків звучать підкреслено і тому автор ставить у закінчення те слово, на яке хотів би звернути увагу читача.
Закінчення віршового рядка, починаючи від останнього наголосу, називається клаузула (гр. “замкнення”).
Якщо останній склад наголошений, клаузула називається чоловіча.
Передостанній склад – жіноча.
Третій від кінця склад – дактилична.
4 – 5 і далі від кінця склад наголошений – гіпердактилична.
Експресивна виразність клаузул часто посилюється римою.
Рима – співзвуччя в закінченні рядків.
Відповідно до закінчення рими бувають: — чоловічі;- жіночі; -дактиличні.
Розрізняють рими
- точні (збігаються усі звуки: сонце –сон це; коні – в законі)
- неточні (збігаються не всі звуки: хатини –єдине, поет–вперед).
Неточні рими, в яких збігаються лише голосні називаються асонансними, якщо лише приголосні – алітеративні (або консонансні).
Види римування:
• перехресне (через рядок – абаб)
• оповите (або кільцеве) перший і останній рядки – абба)
• паралельне (суміжне або парне – ааббвв)
Строфа (гр. “обертання”) – група віршованих рядків, об,єднаних римою, інтонацією, темою.
Джерело: http://www.ukrlitzno.com.ua/teoriya-literaturi-elementi-virshuvannya-sistema-virshuvannya/
