|
Відтоді минуло багато вже літ...стрімких...різнобарвних...надзвичайних...але, іноді,я згадую цей випадок, поринаючи в світле своє дитинство і знову хвилюючі теплі барви малюють щось незабутньо-веселе в моїй душі...
В ті, такі далекі зараз 90ті роки, мабуть не було такої сімˊї, яка не спробувала б бодай тимчасово стати «маленьким фермером». Це значно укріплювало сімейний бюджет, зміцнювало родинне коло і додавало життю якогось особливого пікантного смаку, який не завжди поясниш, але, ніколи не забудеш. Тримали це тваринне царство в різних, більш-менш підходящих для цього місцях: на балконі й у кладовці, на дачі й у підвалі, в клітці посеред ванної кімнати...місто в ті часи частенько прокидалося від півневого співу з чийогось балкону і раділо цим неповторним звукам природи. Заводили частіше курочок, качечок (щодня свіже яйце!та й мˊясцем іноді пахтьорило), кізоньку (аякже, свіженьке корисне молоко), а ні – то восени буде румˊяний шашличок «під коньячок», який частіше всього був створений місцевим умільцем зі свіжозробленого самогону, що надавало йому особливих «цілющих властивостей».
Але, звичайно, корифеєм в цих справах завжди є й було село. Ось де справжні перлини нашої української натури й загартовувався характер!
Це були роки, коли українці якось масово з задоволенням почали згадувати традиції наших пращурів, поступово повертаючись обличчям до Господа, але тоді це було, швидше за все, більше зацікавленність...ознайомлення... спроба доторкнутись до душі нашої української сутності, згадати своє коріння, напитися вволю зі щедрого джерела мудрості. Джерело це завжди було неповторного смаку і щосили «било»...іноді – й по голові.
Отже, Спасівка...мабуть-таки, другий Спас, бо найсмачніший. Поласувавши зранку запашними яблуками зі свіжим медом, босоногий, щасливий, я лечу в широкий цей світ, обіймаючи його своєю душею. Лечу туди, де в крайню хатину, приїхало до тітки Ганьки на гостину маленьке кульбабкове диво – Яринка...
Коли мої очі бачили цю дівчинку, серце починало калатати мов пташа, вистрибуючи з грудей. У Яринки були світлі пухнасті кіски й сині оченята, схожі на краплини. Привітався, хвилююче скубнувши Яринку за одну з «пушинок», на що вона трохи зойкнула, але одразу ж і дзвінко засміялася. В повітрі ніби хтось розсипав срібні дзвіночки, а дівчинка, привітно взявши мене за руку, почала оповідати якусь нову свою історію, їх вона завжди придумувала безліч...я теж інколи приєднувався зі своїми небилицями, і не було в моєму житті нічого кращого за ці хвилини.
Смакували шовковицею, розтираючи по долоням чорнильні плями, слухали, перебиваючи одне одного (та й гарнюща ж ця Яринка!)...
... Дядько Михась, Яринчин тато, сьогодні якийсь зосереджений, наточує, чомусь особливо ретельно кухонного ножа, якось урочисто і діловито промовляючи до Васька, мизатого вже підсвинка, який мирно порохкував у своєму льоху, слухаючи дядька:
–Все, Ваську,будеш ти тепер в нас чистий, пора тобі вже вкоротити твоє хазяйство.
–Рох-рох-рох, – «розуміюче» відказує Васько, нічого ще не підозрюючи.
«Цікаво, а яке ж хазяйство буває в свині?» - розмірковував я, вже не слухаючи Яринчин щебет.
Тітка Ганька щось шаманила біля плитки, а в повітрі царювали такі смачнющі пахощі, що й язика проковтнути можна.
Дзвінко зайшовся Кудіяр, хазяйський пес, зустрічаючи нового гостя. Біля хвіртки стояв дід Костя, місцевий Айболить. Всі у нас знали і поважали діда Костю. Колись він працював в радгоспі ветеринаром і розумівся на цій справі, а вийшовши на пенсію, виручав сусідів за чисто символічну платню. Частенько цією самою платнею і був гарнющий могорич із закуссю. «Мабуть, тітка готує обід для діда Кості, – подумав я, здалеку починаючи щось розуміти, – кого ж на цей раз лікуватимуть?»
Дядько радо вийшов назустріч, і чоловіки почали радитись, щось показуючи рухами один одному.
– Йди-но сюди, Ганю, поміркуємо разом. Нам потрібна ще одна людина. Зможеш –допоможи, не зможеш –треˊ шукати хлопців. Васька тримати треба, з двох сторін. Втримаєш передній фронт? «Мабуть захворів Васько», –подумав я, співчуваючи.
– Триматимемо, – білозубо всміхнулась тітка.
– Ну, тоді тримайсь! – засміявсь дядько Михась.
Нас з Яринкою запросили до хати, ввімкнули мультики, насипали цукерок, фруктів.
– Побудьте тут, дітки, не виходьте в двір, заважатимете,– погладила по голівці нас тітка Ганя, – Яринко, покажи-но Сашкові свої іграшки, доню.
Ми радо побігли до іграшок, а дорослі зайнялися своєю справою. Але, за дві хвилини, хитро перезирнувшись, поприкіпали до вікна, приплюснувши носи до прохолодного скла, дивлячись більш цікаве «кіно».
Тим часом, дід Костя дістав з кишені дебелу шовкову нитку й пляшечку одеколону «Гвоздіка». Васько щось запідозрив і похапцем сховавсь у себе в загончику.
–Так, Михасю, вˊяжи «хлопчику» задні ноги й тримай-но міцніше , Ганю, ти триматимеш голову...та не трусись, неси залізне відро, надівай Васькові, в нім він буде,як «Людина в залізній масці», жартую, – тримай його щосили.
Переляканого Васька вивели в двір де лежали зарані приготовані дядьком старі, але ще міцні двері.
– Як на ешафот, –прошепотіла Яринка й понуро пішла від вікна ...
Васько тим часом «кінчався» криком...його «розіпˊяли», поклавши на дверях і попривˊязувавши ноги і вдягнувши на голову відро.
– Гань, отак, отак...та ти верхи на нього сідай, вагою, вагою своєю придавлюй, що ти як ніби вперше заручена... литками його притримай... Михасю, та що ти його, як дєвушка квітку, міцніше тримай, по-мужичі – керував, посміхаючись у сиві вуса дід Костя..
Васько ж не розуміючи, що йому хотять добра, пручався щосили. Сердега ще сіпнувся, і – завмер, думаючи, що небезпека минула. В цей час дід Костя, взявши продезинфікованого ножа і щедро обливши кабанчику «оте саме його місце» одеколоном, зробив добрячий надріз. Васько заверещав щосили, а з ним заверещала й тітка Ганька, втрачаючи помалу свідомість і здоровий глузд.
– Тихше...тихше... –невідомо кого заспокоював уже дід Костя...тримай, Михасе, перевˊязую...так...так...тарілочку подай, випускатиму зараз...
І раптом...закричала тітка Ганька...дико, щосили... Я вже подумав, що Васько її вкусив, так вона кричала. Виявляється, наш невгамовний кабанчик не залишив думки про свободу й ціле хазяйство і – побачив «світло в кінці тунелю» махом вигризши діромаху в залізному відрі! Як він це зробив, і досі залишається загадкою, але те, що тепер через оцю дірку в відрі Васько збирається тікати, було видно, як в білий день, бо вже невдовзі у дірці зˊявилось розлючене свиняче рило! У тітки в цей час пронеслось в голові торнадо думок, провідною з яких була: «А чи не пришити ото всьо Васькові назад? Та нехай собі живе кабанчик, як жив, що ж мучити»...
– Ганю, тримайсь! – почувся голос діда Кості, перебивши її думки, – ще трішки... молодець, юнга! Заливаю йодом...
...Якось все разом стихло...в льосі лежав притихший Васько, відпочиваючи від цієї незрозумілої йому битви, недалечко сиділа на ослінчику тітка Ганька й плакала, помалу приходячи в себе... губи в неї трусились,як осикове листя.
– Всі вільні! Всім дякую! Молодці! – промовив «лікар Айболить» – а тепер нам всім, крім Васька й дітей, звичайно, наші «фронтові сто грамів»!
За хвилину все знову повернулось до звичайного життя: під вишеньками накрили стіл, у центрі якого, серед інших смаколиків хизувалася запотівша пляшка найкращого перваку і якась, мабуть-таки смачнюща печеня на тарілці...дід говорив, що то свіжина...цікаво, і звідки вона взялася, якщо Васько цілісінький відпочиває собі?
Ми з Яринкою швиденько пообідали, вхопили по пиріжку з полуницями й побігли в дім, грати в «Лото». Тітка Ганька теж заспокоїлась, пригощала чоловіків тушеною картоплею, борщем зі сметаною й пампушками, холодненьким компотом та пиріжками...Сміялась, що сто грамів їй не положено, бо боєць не пˊє міцних напоїв. Дядько Михась навпаки, щедро пригощав діда Костю перваком та й про себе не забував. Більше за вікном нічого такого цікавого не відбувалося і ми спокійно грались собі, дорослі розмовляли про щось нецікаве, а дід Костя час від часу кричав: «Будьмо!» й колоритно співав свою улюблену пісню : «Їхали козаки від Сяну до Дону, підманули Галю, забрали з собою! Ой ти, Галя, Галя молода-а-а-я, підманули Га-а-а-лю, забрали з собою!» Люблю я згадувати ось такі години, коли всі разом, ллється щира українська пісня... Проте, в той день, ні я,і ніхто інший не здогадувався, що найголовніша сцена –ще попереду...
Час спливав, тітка вже й в хату зайшла, голос в діда Кості ставав усе веселішим, а «козаки» все «їхали» і «їхали» ...і вже не від «Сяну до Дону», а з якихось зовсім незрозумілих на ту пору мені місць...ну, ви знаєте, що я маю на увазі....нарешті, голос діда став затихати, доки й зовсім стало тихо.. Виглянув: виявляється, дід Костя перебрався собі під стіл,та й спочивав мирно на травичці, ніжно обійнявши Яринчиного кота..
Тітка знесла й помила вже посуд, коли якось разом захмарило й почувся гуркіт й заблищали блискавиці...
– Михасю, давай діда до хати, застудиться ще! – крикнула тітка чоловікові.
Але, добре «тепленький» дід Костя підніматись і не збирався, як вони його не намагались підвести...
А дощ тим часом дав знати, хто тут хазяїн..діда накрили плащем, кіт дременув у хату, земля навколо діда ставала все мокрішою й треˊ було з цим щось робити.
Придумкуватий Михась положив на маленького возика двері, на яких ще нещодавно лежав бідолашний Васько, настелив на них щось мˊяке і вклав у цю постіль діда, накривши «співуна» ковдрою і, вкривши знов-таки плащем, повіз додому! Ніхто, крім мене, не бачив, як хитро відкрив дід одне око, повів бровою, по-змовницьки підморгнув мені і.....знову прикинувсь непритомним! А дядько Михась все віз і віз свою дорогоцінну ношу ...
І лише в кінці вулиці, перед самим своїм домом, дід Костя всівся зручніше і заспівав щодуху: «Їхали козаки від Сяну до Дону, підманули Галю, забрали з собою! Ой ти, Галя, Галя молода-а-а-я, підманули Галю, забрали з собою!»
Вся вулиця вибухнула щирим сміхом: ЦЕЙ НАРОД-НЕПЕРЕМОЖНИЙ!
ID:
744728
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.08.2017 14:22:34
© дата внесення змiн: 13.08.2017 16:00:08
автор: Татьяна Прозорова ( Танюша Одинцова)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Жень...бо прожите ж усе 
дякую,Анічко ,радію,що сподобалось
