Вірші́, мов тра́ви, мають запах,
Свій неповторний аромат,
В одних спочи́неш, наче в маках,
Наче забрі́в у Райський сад.
А інші мають гострий тру́нок,
Немов полин чи сон-трава,
І в тих знайде́ш собі притулок,
Коли гнітить тебе журба.
Є вкриті ранньою росою,
Мов ті волошки польові,
А є вірші́, що пахнуть кров`ю,
Мов про́кляті, мов не живі.
В них вли́та заздрощів отрута,
І дар любові в них згаса́,
І кличе рвати че́сті пута
Їх Люциферова краса!
Вони – породження химери,
Над ними чорна благодать,
І ікла хижої пантери
Із них безжа́лісно стирчать.
В них за́клики немилосердні,
Мов крізь долоні ті гвіздки́,
І б`ють, як черги кулеметні,
На площі в натовп їх рядки!
Хоч кожен геній сво́го часу
Зміїний зазнає укус,
Та горе то́му віршома́зу,
Що розпалив вогонь спокус!
Гарний вірш, особливо у авторському викнанні! Дякую, Романе! 
Додаю в обране.
