|
Прокидаюсь... Я і вона... Я ще сплю, а Вона , та інша Я, уже заварює каву. Вона - тіло, Я - її дух. Взагалі ми нероздільні , але зранку, коли Вона така бадьора і щаслива біжить на кухню відхиляти занавіски , Я ще сплю. Мене огортає солодкий сон. І хоча Я добре знаю, що Вона не дозволить мені спати довше, ніж ще 5 хвилин , все одно тішу себе останніми секундами мирного і спокійного життя. Цього разу Вона не стала мене будити. Просто не встигла. Це зробив тонкий і чуттєвий аромат кави і легеньке побрязкування ложечкою об чашку. Вона добре знає, що Я п'ю без цукру , і все одно кладе мені одну другу ложечки. Можна подумати , та одна друга зменшить шкоду кави на моє здоров'я. Чую, як Вона її помішує, а потім відкладає ложечку на маленьке блюдце. Вона завжди так робить , а Я завжди кладу ложечку назад у чашку, все життя піддаюсь ризику "виколоти собі око". Снідаємо разом. Я не люблю готувати сніданки. Обіди і вечері теж. Просто не люблю готувати. І це одна з тих небагатьох речей, у якій ми з Нею єдині.
Одягаємось. Я не поспішаю, бо ще 2 хвилини до виходу. 2 хвилини - це багато. За 2 хвилини можна прийти у цей світ, можна із нього піти, можна посміхнутись, закохатись, розлюбити, зненавидіти, зрозуміти, пробачити, та й життя ціле може пробігти перед очима за 2 хвилини. Для Неї не існує двох хвилин. Для неї існує п"ять чи десять. 2 хвилини Вона, чомусь, не бере у розрахунок, бо дуже дріб"язковий то час. Коли залишається у мене ще цілих 2 хвилини, Вона вже нервово очікує перед порогом.
Ідемо вулицею. Вона розглядає місто, як ніби вперше його бачить. Я ще не готова дивитись на нього крізь два ока, бо по черзі вони закриваються і просять про сон. Вулиці у нас прекрасні, широкі, справжні європейські стандарти. Маленькі кав"ярні, великі маркети і ще більші готелі. До центру добираємось трамваєм. У польських трамваях їдемо з комфортом: Я дивлюсь телевізор, Вона - у широчезне вікно. Багате місто...Калоритне! Скрізь метушня, усі живуть за правилами великого міста. Ми теж.
Наша 4 зупинка. Сходимо. Як багато сонця! Ніжні його дотики. Блакитне і чисте небо, а ще фонтани і багато дерев. Тут затишно. Тут нас обох тримає відчуття свободи і молодості. Бруківка нагадує Львів. Потік людей мчить на нас, чи то ми на нього. Рідко тут можна зустрітись випадково із кимсь знайомим. Та все ж нам вдається. Вона і Я бачимо одне знайоме обличчя...ЇЇ серце починає битись так само шалено, як і моє. Ми перестаємо дихати, і вже зникає різниця між Мною і Нею. Тільки тепер я відчуваю: почався новий день. Останній день до літа...
А потім нас з Нею чекатиме останній день до осені, уже в іншому місті, десь за тисячі кілометрів звідси... А може, хтось затримає час прямо тут і зараз, за один день до літа?
ID:
749955
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.09.2017 23:06:04
© дата внесення змiн: 05.12.2017 15:33:52
автор: Ксеня Шелест
Вкажіть причину вашої скарги
|
