Сон наснився тобі, мамо-
По життю йдеш на Голгофу,
Соловейко змовк твій рано,
Вже не чути його тьохку.
Двадцять вісім накувала
Зозуленька в нашім садУ,
Сумно, сумно клекотала,
Лелеченька в крайнім ряду.
Зажурилися обидві,
Затужили, заридали,
Сина твого, рідна ненько,
Колихали та приспали.
Чом так рано, зозуленько,
Перестала рахувати?
Чом дозволила ти смерті
Життя в сина відібрати?
Чом лелеко- божий птаху
Обійняла смерть дитину?
Роки юні йшли на плаху-
Двадцять вісім любий сину.
Час застиг- у нім ті роки,
В них життя приспала туга,
В кожнім шороху лиш кроки,
Та в душі гірка наруга.
На Голгофу, любий синку,
Я готова йти без бою,
Ти лиш снися, квіт- дитинко,
В сні побуду я з тобою.
Розкажи, як у тім раю?
Доторкни ти мою душу,
Образ твій у серці маю,
Хрест болючий нести мушу.