Раз увечері пізненько на краю села
Стріла Женьку я пліткарку,що із лісу йшла.
Мені б треба було мовчки йти собі до хати,
Та цікавість поборола, треба ж усе знати.
За годину все на світі вона розказала:
Хто з ким спить,хто розлучився,кого смерть забрала,
Хто з сусідів п’є горілку,хто їсть хліб,хто сало…
Не помітили ми з нею,коли темно стало.
Раптом в Женьки за плечима гілля захиталось –
І із лісу,мов із пекла, роги показались.
В мене руки затрусились, підкосились ноги,
Я упала на коліна – і молюся Богу.
Женька глянула на ліс і заверещала,
І немов чурбан із брички,коло мене впала..
–Це нам кара, –кажу Женьці, –гріх же пліткувати,
В муках будемо з тобою ми ось тут вмирати.
Лежимо удвох в пилюці ,зажмуривши очі,
Ніхто з нас в цю ніч осінню вмирати не хоче.
Трясемося з переляку, цокотим зубами,
А те чудо пелехате вже стоїть над нами.
Важко дихає,лоскоче,в лице вітром дме,
Потім Женьку облизало і сказало «Ме-е-е!»
Я відкрила одне око – і зареготала:
–Та це ж її коза Мілка так нас налякала!
Женька теж прийшла до тями й тихо прошептала:
-Так я ж її, проклятущу, цілий день шукала.
Ми зірвалися на ноги,Мілку цілували,
І з тих пір уже ніколи більш не пліткували.
