Чотири свічки на столі горіли
у мороці, у переддень Різдва.
І полум’я оте палахкотіло
потріскуючи, як в печі дрова.
Одна свіча промовила: «Я спокій.
Не здатні мене люди зберігать».
Поблимала і у журі глибокій
таки погасла, мов хотіла спать.
Сказала друга тихо: «А я віра.
Мені також чомусь не по собі.
Несуть мене у якості офіри
добробуту», – й потухла далебі…
Невдовзі третя мовила: «Любов я.
Останнім часом впала у ціні…
Життя все менше сповнене любов’ю,
часи настали вельми вже сумні».
Лише скінчила це і також згасла,
а до кімнати увійшло дитя.
У присмерку малому стало жасно,
лунало серця юного биття…
Четверта каже: «Ти не бійся Вія.
Хоч темрява кругом, усе вже спить,
горю допоки я, твоя надія, –
погаслі свічі можна запалить!»
19.12.2017
Допоки горю я, твоя надія, – погаслі свічі можна запалить! 
