Одного ранку я помітила, якою холодною може бути кава, приготована дві хвилини тому. Ми просто сиділи і говорили, як завжди, так як це буває кожного недільного ранку, коли я прокидаюсь пізніше, ніж твій будильник. Я насипала дві з горбочком, не посолодила, а потім влила трохи молока, яке тільки на вигляд здається молоком. Звісно, тобі воно смакує, бо ти не знаєш, яким добрим буває молоко у бабусі в селі, ще тепленьке і з пінкою. Ти щось говорив про німецький сленг, я, якщо чесно, не слухала. Все ще думала про те, як можна усе дитинство пити таке несмачне молоко з картонної коробки. Цікаво, як взагалі ти провів своє дитинство? Чи були у тебе такі ж синці на колінах, як у мене? До котрої тобі дозволяли гуляти? Який у тебе був велосипед? А тепер ти помітив, що я не слухаю і почав мовчанку. Я засміялась. Просто уявила тебе на велику із побитими колінами. "What?"- і раптом твоє лице набрало серйозного вигляду, навіть трохи ображеного. "Нічого"- відповіла усміхаючись. І от воно - найбільша загадка людства "чому, коли посміхаєшся до когось, він одразу тебе копіює". Ти гарно посміхаєшся. Але тільки доти, доки не зловиш себе на думці, що посміхаєшся. Потім різко робиш серйозне лице і продовжуєш свою не менш серйозну тему. Твій погляд гуляє по кухні, коли ти із захопленням розповідаєш про щось, але за хвилину я ловлю його і тримаю на собі. Ти робиш паузу. Забуваєш, про що говорив, і мовчиш знову. Так навіть краще. Мовчиш ти значно краще. Не те щоб я не люблю твого голосу чи мені не подобається англійська, просто коли ти мовчиш, я слухаю тебе значно уважніше.
У вікні було сонячно, у душі - теж. Я сьорбнула свою каву - взагалі, я ніколи не сьорбаю, просто боялась обпектися - а вона виявилась холодною. Ну як так?! Я ж залила тільки дві хвилини тому.
