Стоїть розхристана, як та небога,
І тіло своє уже не прикриває...
Чому ж стала тепер така убога?
Напевно, що захисту в тебе немає?
Віками, варвари, насилують тебе,
Та на найдрібні шматки роздирають.
А де ж то діти поділись рідні твої,
Чого тебе вони не захищають?
Стоїть розхристана, як та небога,
І прикритись нічим уже не має.
Здирають з неї, хто що може усе!
А де ж діти? Де діточки твої то є...
-Діти?... Діти за світ очі втікають!...
Скільки ж то горя уже натерпілась, ти,
Не раз ворожа нога по тобі топталась,
Та із згарища і попелища завжди,
Як Софія Київська гордо підіймалась.
Чого, Україно, доля твоя важка?
Чому від Бога порятунку не маєш?
Який гріх народ твій в давнину зробив,
Що уже віками так важко страждаєш!
