Іконописною відвагою горять —
Потайні —
вийшовши із ладану в бурштинність
пилком закрапані
і на два сві;ти пахнуть неповинні —
так липи біля стін монастиря...
Нині оживляться і зацвітуть духом
слова!
Й словесники, й в свічках свічки,
як Твоя милість.
Досліджують самі себе
єднавчі сили — у серці —
І серце, ба, — не може
не співать...
І в них іду — глибоко скритий
їх агент
колишнінький такий собі інтелігент —
І Тройця вибухне:
і зразу ж буде й диригент...
І все на комусь окоши;ться,
хто над то;ртом
Залінувавсь й столичний час
вбивав.
Диви, скаже, а за вікном
пахне реторта,
А я тут мізками мережі штампував.
І простягаю руки неповинні
Як липи тіло біля стін
монастиря!
Й на Тебе дивлюсь —
і до малесенького сина
Очі Твої
шануюче горять...
(Так я нараз вмираю, Сину,
біля вірша,
Що Вона все за мене сміливіша...)
І плачу вщерть, що то єдина Ти
Світить достойна з Тройці повноти...
18.06.2005
