Двовірш, або Дистих (грецьк. distichon) — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об’єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Д. існує і як окремий твір:
Що доля нелегка, — в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє
(Ліна Костенко).
Д. може складати певний цикл, навіть збірку (“Тавторими” Б.Кравціва), правити за строфічну основу поеми (“Данило Галицький” М,Бажана). Д. знаходимо у складніших за власну строфічних структурах (чотиривірш, шестивірш і т.п.), як-от у десятивірші Ю.Андруховича “Залізниця Станіслав — Рахів. 1894”:
Тут не зійде вода і не зросте суниця,
ми тут поляжемо,
по нас проляже залізниця.
Тут навсібіч посіяно прокльони і хулу,
який люцифер зажадав лупати сю скалу?
За нами падають ліси і мріють найтонші стебла,
залізна пані вкрала нас і очі наші стерла.
Неримований Д. базується на ритмо-інтонаційній основі, але відмінний від елегійного дистиха, відомого з античних часів:
не випустить вершників брама запеклого серця
дарма що більше вужів аніж кинутих палиць
наші руки заклякли над річками й потоками
розмиваються береги але нашою кров’ю
кожна душа що розламана мушля
відлуння гулу колишнього вихід у небо
смішний жертовник облущена позолота
єгипетський степ і ліс і юність і старість
дзеркальні тіла обступили останніх пророків
відображення гулу колишнього вихід у небо
(І. Римарук).
Форма Д. дуже давня, вона відома не лише античній версифікації, а й східній, приміром, бейти. У ренесансно-барокову добу Д. практикувався в українській поезії як обов’язкова віршова норма силабічної системи (Касіян Сакович, Софроній Почаський, Іван Величковський, Григорій Сковорода та ін.).
Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову.
(Л. Костенко)
Зазвичай дистих має таку схему римування:
Згадала плечі і вуста, і щем, і дим… (а)
Облиш уже цього хреста, і менше з тим. (а)
А розум не перепиня навалу снів. (б)
Чи хочу я цього щодня? Напевно, ні. (б)
Якби й хотіла, все одно не вірю снам. (в)
Світає. Люди, за вікном весна, Весна! (в)
(Л. Романчук)
Але дистихом не можна називати будь-які два рядки, виділені з вірша, хоч би й об’єднані парним римуванням. Дистихи часто бувають самостійними творами (епіграми, епітафії тощо). Зустрічаються чотиривірші з такими римуваннями, але в них найчастіше чергуються пари рядків з чоловічими та жіночими римами.
