|
Коли зручно сидиш на розлогому плюшевому сідалищі в якомусь сучасному кінотеатрі, або незручно вмостився на сідалищі нерозлогому в кінотеатрі геть несучасному, або довільно лежиш вдома на рідному дивані перед пласким або дещо опуклим екраном, або скоцюрбишся деінде на ослінчику, втупивши втомлені очі в монітор або затиснувши у втомленій руці телефон, а на тому екрані – неосяжному, осяжному, зовсім помірному або навіть бюджетно поміркованому – а на тому екрані тільки море, небо та чорні пошматовані вітрила, тобі все ніяк невтямки, що саме так бентежить. І дивишся знов – і стрічку, і сіквел, і пріквел, і трейлер, і казна-що ще дивишся, а все одно – бентежно та незрозуміло!
І так ти страждав від своєї незбагненної бентеги, що зглянувся над тобою піратський ватажок на ім’я Джек Горобець – «Капітан Джек Горобець!» – а за сумісництвом найпопулярніший індіанець всіх часів і народів, і прямим текстом у супроводі відповідного відеоряду повідомив суть: «Попливемо, куди очі світять, – ось що таке корабель. Це не просто киль, палуба, вітрила… Просто корабель – «Чорна перлина» – це свобода» – а тобі все одне невтямки.
І тільки там – на хвилях, долаючи опір власного невігластва та якоїсь неслухняної мотузки, що має чарівну назву «стаксель-шкот» і вже добряче пошматувала тобі долоні, шанобливо схиляючи голову перед його величністю гіком, який раз-у-раз пролітає майже впритул до твоєї маківки та час від часу таки її поціляє, виконуючи накази капітана, ще вчора, ще вранці твого інтелігентного приятеля-сусіда, а нині лютого морського вовка з неочікуваним рявканням у горлянці, - тільки там раптом спадають тобі на думку пояснення пірата, на диво влучні, прості та зрозумілі, такі зрозумілі, наче твої власні щиросердні переконання, і вони ворушать твій язик і штовхають твої губи, і ти перехиляєшся до малого – і він тут, еге ж, – і вигукуєш: «Корабель – це свобода!»
Тут все про це. Дивишся на старезну, латану-перелатану, фарбовану-перефарбовану посудину, на якій юрмиться народ, що спокусився обіцянками прогулянки на кораблику, а натомість опинився на та в калоші – і безгучно ворушиш пошерхлими губами: «…свобода». Летиш – а яхта таки летить під цим легеньким вітерцем курсом… ммм… галфвінд! – летиш повз береги Дніпра, на яких теж юрмляться люди, зігнані сюди хто спекотною як на вересень погодою, хто риболовною хіттю, щільно, голова до голови, нога до ноги, товпляться на вузенькій смужці між деревами та водою, наче в метро в будень день, - і подумки видихаєш: «…свобода». Огинаєш острови, проходиш під мостами, вітаєш інші яхти, перетинаєш Дніпро, «уваливаешься» або «приводишься», знаходиш безлюдний берег, кидаєш якір, купаєшся там, де ти ніколи або ніхто ніколи не купався, бачиш Київ так, як ще ніколи не бачив, дивишся за рукою капітана на хмари, що слідом за капітаном обіцяють різку зміну погоди, розумієш, нарешті, бодай щось про той стаксель-шкот, несподівано доходиш висновку, що вітрило такий же епохальний винахід, як і колесо, й сам собі миттю заперечуєш: ба ні, крутіше… – «Крутіше до вітру!» – вітрило напевно крутіше за колесо, Земля на три четверті вкрита водою, а та єдина чверть здебільшого для коліс непридатна, і знову «уваливаешься» або «приводишься», мружиш очі на сліпуче золото, розлите по хвилях, і дихаєш, весь час тим одним дихаєш: «…це свобода».
І вже наступним ранком, похмурим і холодним, скоцюрбився на рідному ослінчику в рідній кухні на твердому ґрунті рідного середмістя, сьорбаєш каву, дзьобаєш неслухняні клавіші рідного компа, а тобі й досі наспівує вчорашній вітер, а тобі й досі палають долоні від усіх тих шкотів, фалів і кінців, а тебе й досі гойдають вчорашні хвилі – ти навіть хапаєшся за хиткий стіл! – а тобі й досі дихається одним:
– Корабель – це не просто киль, палуба, вітрила… це свобода!
2018
ID:
807583
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.09.2018 17:44:50
© дата внесення змiн: 26.09.2018 06:42:27
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
