(за мотивами ❞Пока мы живы ❞, Эдуард Асадов)
Допоки ми живі, все можна виправити, усвідомити помилки, покаятися в гріхах, пробачити все своїм кривдникам. Не варто мститися ворогам, а з коханими лукавити, тих, кого несправедливо відштовхнули, краще повернути…
Допоки ми живі, можна озирнутися на пройдений шлях і перевірити, чи ми не схибили, чи не заблукали, щоб вчасно зупинитися перед прірвою, до якої дійшли…
Допоки ми живі, зізнаймося собі, що не завжди достатньо берегли своїх близьких і рідних, і вже не повернути тих, хто назавжди пішли в далекий світ, а ми попросити пробачення так і не встигли й не змогли…
Мабуть вони вже давно пробачили нас за не дзвінки, не зустрічі, за те, що не так часто були поруч у свята і в скрутну годину, за болючі слова, сказані в пориві відчаю та гніву…
Невимовний біль і туга поселилися в душі, від холоду самотності судомить тіло, тому що не встигли зробити для них щось життєво необхідне і важливе. Спраглі вуста шепочуть молитву і вже вкотре просять прощення, і наші рідні, знайомі і друзі, гадаю, прощають нам, бо насправді прощає гріхи сам Бог, але ми самі себе пробачити не можемо…
