Під стук коліс не сплю, й читати темно.
Там, за вікном, летить лапатий сніг.
В дорозі час загальмував, напевно,
хвилюють спогади, і сум на серце ліг.
Чекати ще дива́? Чи скінчився запас?
Вже в коси сніг улігся сивиною...
В проталинах душі лунає знову вальс,
весільний вальс, єдиний наш з тобою.
Зупинка... снігом замело перон,
не бачу назви, стоїмо довгенько.
Напружено бухикав мікрофон.
Хтось двері відчинив в купе легенько
і винувато: "Я приніс мороз..."
Ще вибачався, що збудив завчасно.
Здалось знайомим невловиме щось
у голосі, чи в постаті... і згасло.
Дорога, спокій, теплий чай, розмова.
Так легко, просто — кожний про своє.
Для двох людей ця зустріч випадкова
дедалі важливішою стає.
—У мене є маленька жменька щастя,
моя надія — довгожданий син.
З трьох років він дорослішав без батька.
Аварія — чорнобильський полин.
У нього донька і на мене схожа,
горобчик у гніздечку голосний.
Я все життя як непохитна вежа:
стою, піклуюся, давно не бачу снів.
—Я сам дідусь, і теж усе не просто.
Змінити б щось, переписати план.
Є син — і самостійний, і дорослий,
і я в свій час пройшов Афганістан,
та ця війна... він там, і добровольцем.
Що я скажу: "Не йди, у мене ти один?"
Їх стільки отаких — з гарячим серцем,
змужнілих, але все іще стеблин.
А поїзд мчав крізь білу заметіль,
вже навпіл і надія, і тривога.
Вікно — екран, а в ньому наче фільм
один на двох, як і одна дорога.
Таня СВІТЛА
12.2018 р.
Скільки людських переживань, покалічених доль Ви вмістили у цей вагон...Не може залишити байдужим, неймовірно проникливі рядки! Спасибі Вам за гамму відчуттів