Верни моє.
Цукрову аличу.
Смак повені. Солоний дим анісу.
Ці аромати вічності й дощу –
…………….вітри пралісу
Шумить вода.
Нам сердитись не час.
Минулих битв сумнівні атрибути.
Як сон трава переспіває нас,
……………..дозволь почути
Перегорілу,
Вицвілу іржу
У променях зіниць не розпізнати.
Як чорний місяць перетне межу,
………………..я маю знати
О, ця межа
У кожного своя,
Як міра нерозпаленого дива...
Чи із Небес, чи із якогось чтива
Думки і дійства
Грішні в нас роять...
Як і цей вірш закодований в материках метафор... Тим паче - це ж треба так вміти, Наталі? З наступаючою весною і поменше повеней - бо завжди потібні МОСТИ, В Т. Ч. ПОРОЗУМІНЬ...
... а марна справа: розгадати жінку...
як не можна розуму чоловіка заглянути у всі космоси її душі, побачити, зрозуміти, пізнати...
хоча такий магнетизм її, загадкової, в туманах мрій і слів, у барвах променів надій і спраги - так буде вічно притягувати нас, заворожувати, змушувати бути все життя на її орбітах...
і я не можу відірватися від них...