Я чую кохання нещасного стони
І бачу згасає, як свічка душа,
Але не летять в неї люті прокльони -
Їй мудрість жіноча дорогу лиша.
Але ж і не хочуть закохані руки
Зробити із щастя руїну хитку.
Було б усім добре, якби без розлуки,
Але так не бачимо вірність чітку.
Одні лиш листи потримати в долонях
Притиснути міцно, облити слізьми.
І вщухне тривога, живуча у скронях,
Не скупиш її будь-якими слізьми.
Залиш мені спокій, поклич свою душу.
Так звідки ж взялося тонкеє чуття?
Для мене кохання - ходити по суші.
Поклич же, хай прийде моє забуття!
Летять три зозулі, зозулі з поклоном
І трепетно б'ються вже наші серця.
Та хоч би не впали калиновим гроном,
Їх краще не бачить очима мерця.
Я сина колиску і силу любові
У пам'яті, в серці до смерті зношу.
Бо жити потрібно у чесному слові
Натомість нічого у вас не прошу...
Жіноча мудрість вражає у творі Г.Тютюнника, і Ви вдало передали ці почуття у вірші. 
