«Глухо вирує вона, підступаючи до горлянки
Тих, хто несе між ребрами вугіль бажання,
Гукнути криком її і кинути в небо…»
(Еміль Верхарн)
Кам’яне крислате дерево
Виросло в саду обітниць
Міщан-монахів міста Кляштор.
А ви ще питаєте,
Чому вони вдягнені в чорне –
Всі, навіть діти, навіть повії,
Навіть кондуктори перукарень.
У цьому місті горобці не цвірінькають,
А співають хорал Судного Дня –
Наче не горобці вона, а лелеки
Чорні, як готичні літери
Писаря щура-бургомістра.
Над містом вир газетний історії,
Вир пліток і марень похмурих ліриків,
Пісень клошарів з потріпаними акордеонами,
Криків глашатаїв на ринковій площі.
А двері всі зачинені,
А вікна сто років не миті,
А фіранки з сірої мішковини,
А миші вночі йдуть споглядати Місяць,
Що зипає оком кота хижого
На крислате кам`яне дерево,
Що росте й росте (бо місто),
Серед площі Закоханих Сажотрусів.
...в моєму місті чомусь "пацюки" під наркотою, чи в "дошку" бухі виходять у ясному дні й шукають той місяць...сумне й огидне видовище...вибачте, що прикладаю на своє...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А де б ще знайшли похмурих ліриків з їхніми мареннями, тільки в такому місті. Словом які лірики, таке й місто, і тут нема нічого дивного, і вся надія на клошарів, бо в них акордеони...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...в моєму місті чомусь "пацюки" під наркотою, чи в "дошку" бухі виходять у ясному дні й шукають той місяць...сумне й огидне видовище...вибачте, що прикладаю на своє... 
Дякую за такий цікавий відгук! 
