Крізь кальку душі проступають лекала,
Дивні лекала слів,
Очі брунатні серце злякали,
Що більше не пити, не бачити їх.
І ще ця тривога помножена вдвічі,
Що вмить розхитається все,
А скалка забившись в розбавлену вічність,
Із зерня зіниць проросте.
І в цьому вині, світ продовжує ночі,
Вихиляси химерних чуттів,
І вгадуєш в лініях ритму жіночність,
Твою, яку повернути хотів.
На сором забутий душі порятунок,
Розсікла, роздвоїла мене,
Фехтуєш на пам'ять, іспанський цілунок,
Так різко від губ відірвавши себе.
Хай зараз не глянеш, без відома в сторону,
З очей виноград не розтопчеш в вино,
В словах я удвічі позбавлений сорому,
І все ж залишаю усе, як було.
Можливо б упали завіси туманні,
Відкрито ступивши на зустріч мені,
Можливо на світлі – зневіра й прощання,
І, що коли – так, і що коли – ні?!
Та радий вже тим, що цей світ глибиною,
Розкроять лекала брунатних очей,
Що світлом і тінню наповнять собою,
Світ милих і званих тобою людей.
