Знак дала моя подруга вірна,
Жагою до життя ‒ неймовірна.
Її тіло злісно покрутила незмога.
Її батьків раз по раз бентежить тривога.
Вона тонка, й тендітна,
І, мов зоря, магнітна.
Тремтить ця посмішка іскриста
І душа незрима та чиста.
Її голос так мелодійно в'ється
І серце приглушено й слабко б'ється.
Вона самовільно чи стихійно майже нічого не може,
Та батьки не втрачають надії, що хтось чи щось допоможе.
Ця дівчина, мов пташка, у незворушній клітці,
Ув'язнена миттєвістю в загрубілій сітці,
Мов Земля, чуттєва, й вразлива,
Стійка, загадкова, й красива.
Мати спитала, чи любить вона своїх друзів,
Справжніх, вірних, добрих, класних, а не боягузів?
Зронилося ледь чутне: «Так»,
І помах рукою на знак.
29.07.2016
